Нащадки Михайла Коцюбинського – хранителі родинної пам’яті (відео)

0
408

 Сьогодні, рамках публікації виступів учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, ми пропонуємо вашій увазі доповідь директора Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського, Ігоря Коцюбинського на тему “Нащадки Михайла Коцюбинського – хранителі родинної пам’яті”.

“У листопаді 2015 року Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. Коцюбинського відзначив 80–річчя від часу свого відкриття.

Історія нашого музею починається з постанови Чернігівького облвиконкому від 15 вересня 1934 р. про відкриття і створення меморіального музею Михайла Коцюбинського на його садибі, де до того була бібліотека. Директором же призначили молодшого брата письменника – Хому Коцюбинського, який уже мав досвід музейної роботи, оскільки створив і понад 7 років очолював музей класика української літератури у Вінниці. Разом з дружиною Катериною і донькою Михайлиною вони переїхали до Чернігова і розпочали непросту роботу зі створення музейної експозиції.

Основою музейного закладу стали матеріали – рукописи, книги, особисті речі, листи письменника, які знаходились на збереженні в Чернігівському музеї українських старожитностей ім. Василя Тарновського.

 Директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського Ігор Коцюбинський

Директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського Ігор Коцюбинський

У 1919 р. родина була змушена виїхати з Чернігова в евакуацію. Перед від’їздом Віра Устимівна Коцюбинська передала до музею В.Тарновського найцінніші речі з умовою, щоб вони ніколи не вивозились з Чернігова, вочевидь сподіваючись, що пам’ять про чоловіка коли-небудь буде достойно пошановано. Зі встановленням у Чернігові більшовицької влади у 1919 році будинок Коцюбинських перейшов у відання Чернігівського губвідділу народної освіти. Протягом 15 років тут містилися дитячий будинок, клуб металістів, районна бібліотека, жили приватні мешканці, а творча спадщина письменника чекала нагоди, аби повернутися в рідний дім аж до 1935 року, і була передана вже меморіальному музею М.Коцюбинського, його директору Хомі Коцюбинському.

Майже за рік подружжя обладнало у трьох кімнатах меморіального будинку експозицію. Як згадує Михайлина Хомівна: «Батькові довелося починати все з початку – в будинку, де жив Михайло Коцюбинський, створив другий його меморіальний музей. Був уже людиною похилого віку, але багато що робив сам. Пам’ятаю, як він, засукавши штани, фарбував дах, майстрував вітрини».

8 листопада 1935 р. було урочисто перерізано стрічку і перші відвідувачі зайшли до музею.

Досить активно велася науково-дослідницька робота, з’являються перші наукові збірники. Впорядковується сад, в якому вирощуються улюблені квіти і рослини М. Коцюбинського. До речі, сам Хома Михайлович був дуже вправним садівником, його дбайливими руками було посаджено і доглянуто багато дерев і квітів. Тоді ж було побудовано оранжерею для зимування південних рослин, які письменник бачив на о. Капрі й поетично змалював у своїх творах. Музей відвідувало багато письменників, тут відбувалися засідання літературної студії. Але подальшому розвитку музею перешкодила війна.

Наприкінці серпня 1941 р. Хомі Михайловичу Коцюбинському запропонували евакуюватись з міста з родиною і кількома валізами. Але він не погодився, просив вагон, аби вивезти фонди музею. Вагон дали наприкінці серпня, коли Чернігів уже бомбили, вокзал лежав у руїнах і не було певності в тому, що вони ще встигнуть виїхати.

Зі спогадів Михайлини Хомівни: «І почалися чи не найстрашніші дні і ночі у моєму житті. Вагон стояв один серед колії, вночі по даху барабанили осколки. Найціннішим для батьків були я та кута залізом скринька з рукописами Коцюбинського. Під час бомбардувань вони вкладали мене на скриньку і з обох боків прикривали своїми тілами. Так тривало кілька діб, доки вагон не підібрав останній санітарний ешелон. Майже місяць добирались до Уфи, а там музей приєднали до Академії наук УРСР, виділили 3 кімнати: одну – для родини, а дві – для фондів».

У 1944 році Хома Михайлович разом з музейною колекцією повернувся до Чернігова. Роботи було надзвичайно багато, оскільки було знищено 2/3 саду, завдано шкоди будинку й садибі. Та поступово музей відроджувався, Хома Михайлович і Катерина Яківна знайшли можливість, щоб відновити сад, спорудити нове приміщення. У музеї бували Тичина, Рильський, взагалі кімната для відвідувачів, що була при музеї, ніколи не пустувала. Проводилися численні зустрічі, екскурсії. Цікавим є те, що колектив музею був дуже маленьким, всього кілька чоловік, але зроблено ними було дуже багато.

Велика заслуга Хоми Михайловича і у впорядкуванні могили письменника. У 1955 році на могилі було встановлено пам’ятник, який і нині височіє над Болдиною горою, з якої Михайло Коцюбинський милувався краєвидами Придесення й наснажувався для написання своїх безсмертних творів. Автори цього пам’ятника Флоріан Коцюбинський, онук письменника, Яків Ковбаса та Семен Андрійченко.
Після смерті Хоми Михайловича у травні 1956-го за декілька місяців музей очолила донька письменника – Ірина Михайлівна Коцюбинська.

До цього вона жила в Києві, працювала народним суддею, директором Будинку літераторів. Та завжди мріяла повернутись до батькового дому. Юристу за фахом, їй нелегко було опанувати музейну справу, але освоївши її, Ірина Михайлівна дуже багато зробила для гідного увічнення пам’яті батька. У 1958 р. було відновлено меморіальну оселю письменника, яка містилась у 3-х кімнатах будинку. Літературна експозиція розташувалась у новій будівлі. За часів її роботи музей став помітним осередком науково-просвітницької, видавничої і збиральницької діяльності. За ініціативи Ірини Михайлівни відновилися знамениті “літературні суботи”, які були приурочені до різних дат, а запрошувалися на них відомі люди, гості з Києва, та інших міст. Для проведення таких субот виділялися кращі зали. Дуже часто влаштовувались наукові конференції, активним організатором і учасником яких була І. Коцюбинська. Широкого розмаху набуло святкування 100-річчя з дня народження письменника, яке відзначалося і в Чернігові, і в Києві, і в Москві.

Михайло Михайлович Коцюбинський
Михайло Михайлович Коцюбинський

Про талант Ірини Михайлівни як літератора і дослідника свідчить цілий ряд публікацій у періодиці. Особливе місце у її творчому доробку займають дві книги спогадів “Спогади і розповіді про М.Коцюбинського (1965) та “Михаил Коцюбинский” (1969), за які її прийняли до Спілки письменників України.

За ініціативи Ірини Михайлівни було розпочато будівництво нового приміщення для літературної експозиції, однак до відкриття нового будинку вона не дожила, пішовши з життя 8 листопада 1977 р. Але її мрія про повну меморіалізацію будинку письменника та нову літературну експозицію була втілена в життя працівниками музею, що працювали разом з нею в колективі і продовжили роботу пізніше з новим директором колишнім редактором обласної газети “Деснянська правда” Феодосієм Лук’яновичем Сендзюком.

Наприкінці літа 1988 року в музей повернувся внук письменника Юлій Романович Коцюбинський. Повернувся в новій якості – директора музею, в якому раніше тривалий час з 1964 до 1976 року працював науковим працівником і завідувачем відділу літературної експозиції.

Юлій Романович Коцюбинський, син Романа Михайловича Коцюбинського, народився 28 квітня 1934 року в тодішній столиці України м. Харкові. Його батько завідував Центральною бібліотекою, а мати, Олена Євгенівна Писаревська, працювала в Наркомосвіти. Через три місяці після народження сина Романа Михайловича було призначено директором музею М.М.Коцюбинського у Вінниці й директором місцевого Будинку літераторів. Олена Євгенівна завідувала бібліотекою при тому ж таки Будинку літераторів. У 1936 році і батько, і мати Юлія Романовича потрапили за грати. У вересні 1937 р. Романа Михайловича розстріляли, а матір через півроку випустили. Чимало поневірянь зазнав тоді хлопчик, з тавром сина «ворога народу». Дитинство і юність пройшли в дитячих будинках , лише в 1953 році його розшукала мати, яка жила біля Ясної Поляни в Тульській області. Улітку 1958-го на запрошення тітки – нещодавно призначеної директоркою музею М.Коцюбинського – Ірини Коцюбинської, Юлій Романович відвідує Чернігів. Ірина Михайлівна переконує небожа, що він повинен продовжувати справу діда. Після закінчення вечірньої школи 25-літній Ю. Коцюбинський вступає на російське відділення філфаку Київського держуніверситету, адже українською мовою він не розмовляв зовсім. Однокурсники обирають його старостою і просять: “Ти ж онук Коцюбинського – от і організовуй для нас зустрічі з письменниками”.

Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського
Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського

І Юлій Романович організовував такі зустрічі до кінця свого життя. Павло Тичина наполіг, щоб він якомога швидше перевівся на українське відділення: “Будуть сміятися, буде важко, але треба витримати”. І це випробування Юлій Романович витримав з честю – блискуче опанував українську мову, захистив диплом. Практику проходив у музеї, куди й прийшов на роботу у 1964 році, де працював цікаво і плідно. У 1974 р. його було персонально запрошено до Чехословаччини на нараду музейних працівників. У ті часи було надзвичайно складно і престижно потрапити в закордонне відрядження. Тоді ж Юлій Романович готувався до захисту кандидатської дисертації. На кафедрі педагогіки КДУ підготував реферат про М.М.Коцюбинського, де були названі прізвища М.Грушевського, Д.Яворницького, яких тогочасна наука звала “буржуазними націоналістами”. Зразу ж після захисту дисертації мала вийти книга Ю.Р.Коцюбинського “Коцюбинський – педагог”. Набір було розсипано, а кафедру педагогіки розігнано. До того ж поляки почули виступ Ю.Р.Коцюбинського в Чехословаччині “Коцюбинський і чеська культура” і попросили підготувати публікацію про М.Коцюбинського й Польщу. Звичайно, Юлій Романович написав про перебування Михайла Михайловича в Кракові, про його дружні стосунки й листування з Богданом Лепким. Статтю видрукував польський журнал “Наша культура”. Після цього Юлій Коцюбинський, який посмів «співати дифірамби ворогові Лепкому» мав великі неприємності й мусив добровільно – примусово, «за власним бажанням» залишити музей, де працював завідувачем відділу літературної експозиції. Це було 1976 року.

12 років Юлій Романович працював кореспондентом бюро пропаганди Спілки письменників України по Чернігівщині. Об’їздив усю область, привозив цікавих гостей і до музею.
Новий етап творчого життя Юлія Романовича почався на посаді директора музею. Різноманітна, багатогранна робота чекала його і колектив. Усе частіше музей, що 1993 року набув статусу заповідника, стали називати духовним центром Чернігова. Авторські вечори, творчі зустрічі, презентації , виставки привертали увагу зацікавленої громадськості. Неординарна особистість, ентузіазм, ерудиція директора вносили особливий колорит у музейні заходи.

Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського
Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського

Талант невтомного дослідника – літературознавця Ю.Р.Коцюбинського засвідчують його численні публікації про П.Куліша, С.Петлюру, Б.Лепкого, Б.Грінченка в різних виданнях.

У 1994 році за значний особистий внесок у збереження і розвиток історико-культурної спадщини народу України, Ю.Р.Коцюбинському було присвоєно звання Заслуженого працівника культури України.

Юлій Романович був ініціатором і натхненником видавничого музейного проекту «Листи до М.М.Коцюбинського», над яким колектив працював протягом кількох років. Чотири томи листів побачили світ уже після його смерті, вони стали гідним увічненням його пам’яті.

Серед нащадків Михайла Коцюбинського не можна обійти увагою й діяльність молодшого сина письменника Романа.

Наприкінці 20-х років проживаючи в Одесі, й працюючи у газеті «Чорноморська комуна», робив усе можливе аби пам’ять про батька та його творчість не зникала. Мабуть, у тому числі і за це пізніше йому енкаведисти інкримінуватимуть «буржуазний націоналізм». А у червні 1934 року Романа Михайловича призначають директором Вінницького музею свого батька. На цій посаді Роман пропрацював усього 5 місяців. Уже в листопаді того ж року почались репресії проти його старшого брата Юрія. НКВД почало цікавитись і Романом. Він з родиною вимушений був виїхати на Дніпропетровщину, де згодом був заарештований, засуджений та розстріляний 26 вересня 1937 року.

Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського
Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського

З талановитих нащадків Михайла Коцюбинського не можна оминути Флоріана, сина Ірини Михайлівни Коцюбинської. Ще хлопчиком Флоріан цікавився життям та творчістю Михайла Коцюбинського. Коли родина мешкала у Харкові, гостював у свого дядька Юрія Михайловича, товаришував з його дітьми Олегом та Ольгою.

Репресії проти Юрія і Романа відбилися й на родині Ірини Михайлівни. Їх не заарештували, однак тримали у постійному напруженні. Флоріан Абрамович пізніше згадував: «Батьки довго не могли знайти роботу. Я навчався в школі та художній студії, бо мав потяг до малювання. Батьки мого однокласника, лікарі, організували мені роботу – виготовляти наочні посібники-таблиці для курсів удосконалення лікарів. На ці скромні заробітки й жили. Пізніше батько влаштувався в артіль, яка виготовляла кнопки. Ходив із закривавленими руками, заробляв копійки. Трохи легше стало, коли мамі вдалося влаштуватися касиром у фотоательє». Ось такі були часи «остаточної перемоги соціалізму в СРСР».

Флоріан Абрамович пройшов війну, згодом закінчив Художній інститут, викладав скульптуру в Київській художній школі, навчався в аспірантурі на філософському факультеті і творив. Його роботи: погруддя М. Коцюбинського на його могилі у Чернігові, скульптурна композиція «Мир» (монументальна фігура жінки з голубами), що прикрашає міст через Дніпро поблизу станції метро у Києві, монумент на Савур-Могилі (Донеччина) – пам’ятник перемоги над нацистськими окупантами у Другій світовій (до речі, улітку 2014 року цей пам’ятний знак було зруйновано російськими окупаційними військами), скульптурний портрет молодого Кобзаря

«Думи молодії», ціла галерея видатних військових діячів українських визвольних змагань XVII ст.: Петра Сагайдачного, Максима Кривоноса, Тараса Трясила, Івана Богуна та Івана Сірка, кілька скульптурних композицій на садибі Михайла Коцюбинського.

Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського
Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського

Але зв’язок і єдність онука з дідом – не тільки в пам’ятниках, портретах, ілюстраціях. Скульптор не раз брався за перо: написав лібрето балету «Тіні забутих предків», взяв участь у створенні лібрето опери за мотивами «Fata morgana».

Не можна оминути постать визначного коцюбинськознавця, шістдесятниці Михайлини Хомівни Коцюбинської. Вона народилася 1931 року у Вінниці в цій же кімнаті, де побачив світ Михайло Коцюбинський. Згодом переїхала з батьками до Чернігова. Дитинство та юність Михайлини проходили у «всеприсутності Коцюбинського», як вона згадувала у своїй автобіографічній «Книзі споминів». Ще школяркою допомагала батькам водити екскурсії музеєм.

Закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка за фахом «українська мова і література», там же — аспірантуру. Кандидат філологічних наук, працювала в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Досліджувала мову художніх творів, поетику Т. Шевченка, художню індивідуальність М.Коцюбинського, специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі.

Михайлина Коцюбинська була також активною учасницею руху шістдесятників, за що зазнала гонінь і переслідувань з боку влади: її звільнено з Інституту літератури, заборонено займатися науковою роботою і публікуватися, постійно викликали на допити в КДБ, оскільки її друзями були В. Стус, І. Дзюба, В. Чорновіл, І. Світличний, Ю. Бадзьо та інші. Своєрідним оберегом від арешту і заслання було прізвище славетного родича, адже не так просто було засадити за грати племінницю класика української літератури. Цей моральний пресинг тривав аж до кінця 80-их років, та Михайлина Коцюбинська не зламалася і не зігнулася. Для неї головним було не втратити людської гідності, бо після цього вже немає людини.

У 1992 році М. Коцюбинська повернулася до наукової діяльності на посаду старшого наукового працівника відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Була головою редакційної колегії академічного зібрання творів В.Стуса. В останні роки працювала як упорядник і коментатор над зібранням творів В.Чорновола у 10 томах. Авторка статей, есеїв, спогадів, критично-мемуарних розвідок про В. Стуса, І. Світличного, З. Ґеник-Березовську, П. Тичину, Є. Сверстюка, Н. Суровцеву, Б. Антоненка-Давидовича.

Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського
Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського

Померла Михайлина Хомівна у Києві 7 січня 2011 року.

З 2000 року музей очолює правнук М. Коцюбинського Ігор Юлійович Коцюбинський.   Під його керівництвом колектив Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. Коцюбинського працює над популяризацією творчої спадщини Михайла Коцюбинського. Одним з провідних її напрямків є видавнича діяльність. Найпотужнішим виданням, підготовленим науковцями музею є «Листи до Михайла Коцюбинського» у чотирьох томах, присвячені пам’яті Юлія Коцюбинського, які вийшли друком протягом 2002 – 2004 років. Згодом було видано збірник спогадів про Ю.Коцюбинського «Завжди з нами», а також його мемуари «Шрами на серці». У 2007 р. вийшли окремим виданням “Листи М. Коцюбинського до дружини”, що стало подією в науковому житті. Також науковці підготували біографічний нарис «Михайло Коцюбинський (1864-1913). Життя та творчість» і біографічний довідник «Лауреати Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського (1992-2011). У 2014 р. до 150-річчя від дня народження письменника вийшла друком «Антологія творів лауреатів премії ім. М.Коцюбинського. Поезія».

Не обійшли увагою і найменших читачів. Для них видано два видання творів М.Коцюбинського «Оповідання для дітей» та «П’ять казочок».

Є й інші, не менш перспективні в науковому плані проекти колективу музею. Незважаючи ні на що, наш музей вже 80 років зберігає ту неповторну атмосферу, що оточувала класика української літератури, видатного Майстра слова, опікується і популяризує його творчу спадщину.”

Ігор КОЦЮБИНСЬКИЙ
директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського

Література:

  1. Коцюбинська М. Мої спомини. К.: Акта, 2006.

Напишіть відгук