Між амбіціями та патроном, або солодкий плід давнього Львова

Це зрозуміле і очевидне діло, що наші території усі і завжди хотіли захопити та роздерти на шматки. У числі таких мрійників, ясне діло, були також король Казимир ІІІ Великий (його клопотання перед константинопольським патріархом про митрополита для православного населення тут до уваги не беремо) та Лайош І Великий (Луї, Людвіг) Угорський (Анжуйський). Останній особливо цього прагнув.  Настільки він хотів земель Королівства Русі і так марив ними, що коли у 1370 році, після смерті Казимира ІІІ, їх нарешті отримав, то не зміг придумати нічого кращого, як просто передати їх “в управління на вічні часи” Володиславові, володареві Опольського князівства в Сілезії. Про останнього зараз і поговоримо.  

Владислав Опольський (або ж Владислав Опольчик) походив із династії П’ястів, був сілецьким князем. На момент, про який буде йти оповідь, він встиг добряче зблизитись з німецькими правителями – давався взнаки географічний фактор. Зокрема, довгий час перебував при дворі імператора Карла IV. Відтак, Владислав Опольський добряче “надихався” німецьким повітрям і саме цим, значною мірою, визначалась його політика, яку він згодом проводить у доручених йому володіннях Королівства Русі.

“Королівство руське з містами і населенням” було передано Опольському як наміснику цих територій у 1371 році. Спочатку він не особливо виявляв інтерес до цих володінь і його пасивність сягала такого рівня, що навіть не мінялись урядники часів Казимира ІІІ. Ситуація змінилась у 1372 році, коли Опольський почав перебирати управління на себе. Його столицею став Львів, а себе самого він величав як “володар Божою ласкою, спадкоємний господар Русі”. Таку титулатуру можна було зустріти у грамотах цього правителя, на його печатках та монетах – одних з перших тих часів, про які сьогодні маємо підставу говорити. Спочатку, ясне діло, не все було так легко, а “Божої ласки” для володіння такими територіями було недостатньо. Впродовж правління Опольського, багато часу забирала боротьба з сусідами – особливо з волинським князем Любартом. Але Опольському вдавалося як відстоювати власні володіння, так і чинити наступ на території противника.

У внутрішній політиці князь опирався, перш за все, на вихідців з німецьких територій, яких запрошував переселятись на свої володіння та щедро обдаровував землею. Особливо це стосувалось сілезької шляхти та рицарства – як німецького, так і польського походження. Саме в період правління Опольського тут з’явились відомі німецькі роди, такі як Гербурти та Тарли. Крім німецького населення, Опольський заохочував переселятись на свої володіння угорців, чехів, італійців і ін. Його політика не була чимось новаторським і розглядати її варто радше в контексті продовження політики попередників. Що цікаво, всупереч усталеному стереотипу, Опольський не поривав контактів і з представниками місцевого руського населення. Наближеними до князя були такі руські бояри, як Ходько Бибельський, Лев і Гліб Дворсковичі, Васько Кузьмич, Васько Тептюхович і ін. Дивлячись на останній факт, варто замислитись над відходом від сприйняття історії у чорно-білих тонах, де всі “наші” хороші, але бідолашні і страждальні, а всі “їхні” – хитрі, підступні і постійно заважають “нашим”. Те, що бачимо в оточенні Опольського, було характерною рисою, в більшій чи меншій мірі, для майже всіх випадків, коли на наші території приходили іноземці. Співпраця була завжди. Правда десь участь у розбудові інститутів династії, яка приходила, була опосередкованою, а десь безпосередньою і “наші” були головними “ковалями” та натхненниками ідеологій імперій.

У випадку з Владиславом Опольським, цікавить нас найбільше його історія та модель управління. На це і поглянемо. За час свого володіння територіями Русі, Володислав Опольський неодноразово бував у Львові. Він піклувався про економічний розвиток міста, про що можна судити зі змісту грамот, які Опольський адресував міській верхівці. Так, у 1378 році він надав львівській міській раді війтівство. Також надавав місту земельні володіння і сприяв, аби в міську скарбницю надходили кошти із податків різного роду. Саме Владислав Опольський робив перші кроки до того, аби Львів утримував та зміцнював лідерство у торгівлі регіону. Він видавав грамоти купцям з інших міст на право торгівлі у Львові.

Ще одним цікавим і важливим моментом часів Владислава, було карбування власної монети. Ця справа – традиційно ознака легітимності правителя і його самостійності. Карбувалися срібні “грошики” з написом “Dux Wladislaus” на аверсі та “Moneta Rusie” на реверсі. Також карбували мідні денарії, на яких була буква “W” з одного боку та корона з іншого. Що цікаво, на монетах не вказувалась підпорядкованість територій Владислава Опольського Угорському королівству. Не знаходять доказів  і на користь того, що намісник регулярно надсилав податки до скарбниці Угорського королівства. Маємо, з цього приводу, влучну цитату Михайла Грушевського: “В Володиславі Галичина (??? – Є. Г.) мала ще раз – і вже в останній – свого осібного князя; панував він тут, як володар на повнім княжім праві…, хоч і під зверхністю угорського короля як його васал”. Враховуючи все вище сказане, не можна виключати думки, що Владислав Опольський мав амбіцію перетворення Русі у своє династичне володіння.

З іншого боку, суперечить цьому наступний розвиток подій. У 1378 році ідилія Владислава та міста завершилась. Чи то король Лайош І забув, що передавав Владиславу Опольському ці володіння на вічні часи (“вічні часи” – це стала формула документів того часу), чи, може, король зрозумів, що намісник не доплачує у бюджет королівства, але Владислава перевели на іншу посаду. До Львова на якийсь час прийшли угорські урядовці. Владислав Опольський став намісником Польщі. Таким чином, Львів став для нього лише черговою сходинкою кар’єрної драбини. Мимоволі напрошується паралель з австрійськими часами, коли, через кілька сотень років, подібна практика була нормою. Ми ж сьогодні, можемо бути “вдячними” Владиславу Опольському за те, що його правління, на фоні інших “каденцій” цієї епохи “білих плям”, знаменне наявністю багатшої джерельної бази. Відтак, і поговорити є про що.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

1. Історія Львова. У трьох томах. – Львів: Центр Європи, 2006. – Т. 1. – С. 66 – 69.
2. Огуй О. Опольський Владислав // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2010. – Т. 7. – С. 604 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua
3. Крип’якевич І. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – С. 52.
4. Sperka J. Początki osadnictwa rycerstwa śląskiego na Rusi Czerwonej [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/19/130Sperka.pdf