Міщани XVI століття про те, чому ми так “любимо” владу

0
865

Вибори – це найгірша пора, адже саме в цьому часі на поверхню суспільних відносин “виповзають” політики і починають “красуватись” перед електоратом, тоді як до того їм ніякого діла до виборців не було і вони тихо й мирно збагачувались у своїх нірках-кабінетах. Вибори – це найкраща пора, адже лише напередодні елекційних кампаній в нашій країні тривають ремонти, будуються дороги й зростають соціальні виплати. Тож, можливо навіть попри те, що від виборчої кампанії починає піднуджувати, нам варто відкинути все й проводити вибори кожного дня і наша країна стане найбільш розвиненою та процвітаючою в світі))). Напередодні народного волевиявлення, яке вже не за горами, зазирнемо в історію, аби оглянути один епізод з історії відносин між владою та жителями Львова в минулому.

найдавніші печатки львівських міських урядовців, 1359 р.
найдавніші печатки львівських міських урядовців, 1359 р.

Конституції чи законів в нашому розумінні у минулі роки не було. Відносини між громадою та політичною верхівкою країни, яку частіше всього уособлював король, будувались на основі документів (частіше всього привілеїв), які видавались від імені другого першим, або ж звернень та скарг, які перші спрямовували другому. Відтак, посередником між двома сторонами був, значною мірою, формалізований документ, в якому кожного разу прописувались такі виражальні категорії, як вірність та відданість, або прихильність однієї сторони відносно іншої, передумови та причини, які вимусили адресувати документ, прохання, або вимоги, що мають бути виконані, санкція, яка передбачалась в випадку недотримання умови і т. д. До прикладу, таким чином Львів отримав магдебурзьке право, таким чином отримували також право на розпорядження маєтками й майном, таким чином регулювалися й інші відносини в середині громади. Фактично, це і був той правовий механізм, який конституював відносини в суспільстві й тримав суспільство в рамках певної єдності.

Привілей Яна Казимира на відкриття академії у Львові, 1661 рік.
Привілей Яна Казимира на відкриття академії у Львові, 1661 рік.

Закономірно, що у 1576 році, коли членам цехів та громаді Львова, королівського міста, “допекла” міська влада, міщани звернулись до короля Речі Посполитої. Скаржились Стефану Баторію на уряд ради міста  за самовільне накладання податків і на відсутність звітування стосовно прибутків і ще ряд інших зловживань. Документ загалом цікавий багатьма нюансами, а перш за все – демонстрацією внутрішньої кухні відносин короля з підлеглими, позиціями та світоглядом одних і інших та методами й прийомами, які вони застосовують, аби, через посередництво тих методів і засобів, добитись необхідних їм благ. Отож, що ж сталось 1576 року?

Король Речі Посполитої (1576 - 1586)
Король Речі Посполитої (1576 – 1586)

“Найпокірніші піддані і слуги” короля, “міщани, уся громада і цехи Львова” скаржились монарху, що райці управляють свавільно та тиснуть на населення податками. При цьому, райці “під виглядом добра чинять зло, а під виглядом справедливості – кривду”. Далі міщани зазначають, що вони ОХОЧЕ дають і будуть давати контрибуцію королю, але місцева влада грубо, суворо та з непристойними словами “гнобить їх податками” і вимушує силою ці податки виплачувати. З іншого боку, громаді не дають звіту про доходи міста та їхній перерозподіл. Всі звіти робляться в замкнутому середовищі управлінців, в яке будь-кому з посполитих годі потрапити.

Ратуша у 1836 році, Кароль Ауер
Ратуша у 1836 році, Кароль Ауер

Окрім податкових зловживань влади, міщани вказували і на ще одну суттєву проблему – відсутність на урядах, радних війтів та лавників людей від короля та львівського поспільства. Міські управителі, за логікою послання до короля, самі себе влаштовують, “призначають своїх синів і обирають родичів, щоб ті після них займали в уряді та в колегії місця для панування над цим містом і щоб потай приховати порушення міських прав”. Таким чином, Стефану Баторію намагались показати, що управління містом є привілеєм замкнутої вузької категорії людей й потрапити в середину цієї групи неможливо, відтак, втрачається можливість спостерігати за тим, куди йдуть гроші з податків, які оплачує громада.

Ратуша перед 1826 роком, малюнок Єжи Глоговського
Ратуша перед 1826 роком, малюнок Єжи Глоговського

До всього вище перерахованого букету, міська управлінська верхівка ще й “сама на себе витрачає прибутки від деяких сіл, що належать місту” та “розсіває незгоди, сварки, змови проти шляхти і через це вкорінюють у нас ненависть”. Але і це ще квіточки, бо при владі, на думку авторів листа, є некомпетентні та непрофесійні люди. Вони ставляться недбало до торгівлі, яка може приносити користь місту та Речі Посполитій, а тому і місто занепадає.

Львівська ратуша, місце перебування міської влади
Львівська ратуша, місце перебування міської влади

Зважаючи на все вище перераховане, “найпокірніші і вірні слуги”, як величали себе міщани, вирішили просити в короля, їхнього “найяснішого пана”, аби він допоміг їм полегшити таке становище. Полегшення, за логікою прохання, мало надійти у вигляді привілею для міста на право висувати з-поміж себе (тобто поспільства) кожного року до уряду міських радних та інших урядів “справедливих та гідних мужів”. В контексті останнього виникає питання – а хто ж є отими справедливими та гідними мужами? Якщо звернутись до досліджень українського історика Наталі Яковенко, в одній з її робіт можна зустріти характерне для епохи визначення категорії  “добрих” мужів. За логікою проаналізованих дослідницею документів XVI – XVII століть виходить, що це мали би бути люди, поведінка яких відповідає усьому загальноприйнятому, відтак злі – це порушники соціального порядку й загальноприйнятих  норм. Отож, якщо король доб’ється потрапляння таких “мужів” з посполитих до урядів міста, це нібито має привести до вигоди і користі цілій Речі Посполитої. Тому що міських райців будуть обирати від того моменту “не для панування та гноблення” як є на час створення цієї відозви, а “для користі та загального об’єднання всіх у любові”.  Як бачимо, прекрасними навиками популізму володіють не лише наші сучасні політики – цим вмінням в минулому відзначались і деякі з львівських міщан. Для того, аби остаточно переконати короля, міщани додавали, що поки що цієї любові немає, а навіть навпаки. Замість законних шести райців, управлінці свідомо “постановили собі мати дванадцять” і тоді, коли це абсолютно непотрібно, а зробили це суто лише для того, бо “більше шкодять місту дванадцять, ніж шість”. Цікаво, як би львівські міщани XVI століття реагували на 450 українських дармоїдів? На лавників міщани скарг не мали, окрім зазначення, що серед них мають бути не родичі, а обрані й які публічно присягнули люди. Тому, міщани просять короля направити комісарів, яким би постійно могли говорити, що в них не так. Доки цього всього не станеться, для звичайних міщан  “замкнута дорога до справедливості”.

Сцена з Саксонського зерцала, за нормами якого судились в той час
Сцена з Саксонського зерцала, за нормами якого судились в той час

На закінчення у листі зазначається, що опис всіх кривд, яких міщанам доводиться зазнавати від управителів міста зайняв би ще багато місця й часу, тому вони зупиняться на тому, що є вже сказане. Королю ще один раз нагадали, що є його “найнижчими слугами та підданими” і дуже сподіваються на ласку “світлого і найяснішого королівського маєстату”.

З вище наведеного дивують та інтригують кілька речей. З одного боку, значна кількість точок дотику, спільного у відносинах між владою та звичайними людьми описаних подій з сучасністю. Вічно живі брудні схеми та технології маніпулятивного характеру від влади, які раз по раз прокручувались і прокручуються в різні часи та почуття приниженості, обділеності й нереалізованості можливостей і інтересів від рядових міщан. З іншого боку, дивує те, що на той час громада мала відносно єдину та стійку позицію, різними правдами і неправдами захищала власну позицію. Є надія, що подібний приклад зможе допомогти подолати анархію й неорганізованість в роботі громад в наш час.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів / під ред. У. Я. Єдлінської, Я. Д. Ісаєвича, О. А. Купчинського. – Київ: Наукова думка, 1986. – С. 40 – 41;  Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII століть. – Критика: Київ, 2002. – С. 52 – 66.

Напишіть відгук