Львів’яни про «визволителів» 1939 року, або фольклор з перших днів

3
387
Львів’яни про «визволителів» 1939 року: фольклор з перших днівЛьвів’яни про «визволителів» 1939 року: фольклор з перших днів

«Визвольна місія Червоної армії у вересні 1939 року», «нове щасливе життя, принесене єдинокровними братами зі сходу», «золотий вересень» — так совєтську агресію подавала пропаганда. Насправді галичани зіткнулися із зовсім іншою, вельми драматичною, а то й трагічною дійсністю.

Після «лагідної» українізації (зі змінами польських вивісок на українські, відкриттям українських шкіл тощо) розпочалося нищення основ, на яких досі спиралося суспільне життя, насаджування пролетарської свідомості, диктат страху, репресії. Минуло понад п’ятдесят іроків, коли історики отримали змогу публікувати дослідження про наслідки більшовицької окупації західноукраїнських земель у 1939 році, зокрема про карально-репресивну систему та масові жертви депортацій, розстрілів, звірячих катувань…

Вересень 1939 року: польські полонені йдуть у совєтську неволю. Фото: PAP
Вересень 1939 року: польські полонені йдуть у совєтську неволю. Фото: PAP

Народна оцінка так званого «золотого вересня» виявилася значно оперативнішою, бо з’являлася за гарячими слідами подій та жваво поширювалася серед місцевого люду як чутки-оповідки та анекдоти. Висміюванню підлягали передусім різні побутові моменти, які засвідчували суперечність між виголошуваними гаслами про культурне місіонерство «визволителів» та їхньою справжньою суттю. Уже в перші дні свого приходу «совєти» (так стали називати новоприбулих незалежно від їхньої національної чи партійної приналежності) позаймали найкращі помешкання центру Львова, господарів яких нерідко брутально виганяли, вивозили на Сибір. Необізнаність із місцевими порядками, модою, разюча відмінність у зовнішньому вигляді та пролетарська поведінка совєтів миттєво стали темами для дотепних коментарів.

«Єдна пані повідала»: походження та джерела польсько-українського фольклору про «визволителів»

У побуті, де місцеві мешканці сусідували із совєтами, часто-густо виникали анекдотичні ситуації. Ще Сергій Єфремов, записуючи політичні анекдоти на теренах Великої України (1919-1929), у своєму «Щоденнику» зауважував: “Дійсність постачає анекдоти, яких не видумаєш”.

Квітникарки. Фото невідомого автора. Żanna Słoniowska, Przedwojenny Lwów. Najpiękniejsze fotografie. RM, Warszawa 2013
Квітникарки. Фото невідомого автора. Żanna Słoniowska, Przedwojenny Lwów. Najpiękniejsze fotografie. RM, Warszawa 2013

Галичани охоче словесно обігрували теми невігластва, безпорадності, тупості радянських офіцерів, їхніх жінок, чиновників, агітаторів та інших представників нової системи. Набув високої активності своєрідний стиль спілкування — так зване «ЄПП» («єдна пані повідала»), варіант «ПП» («пошта пантофльова») — переповідання «на кухні» (серед «своїх») новин-чуток із вулиці. Доволі багато творів про совєтів мають зневажливо різкі, гострі чи масні форми зображення. Є думка, що вони належать плоду фантазії найбільше скривджених у 1939 році міщан — переважно поляків. А популярність цих творів також серед українців упродовж багатьох наступних десятиліть — наслідок подальших кривд тоталітарного режиму.

Цікаво розглянути українсько-польську творчу співдію першої хвилі львівського фольклору про «визволителів». Приклади походять із мемуаристики (Мілена Рудницька «Західня Україна   під   большевиками», Остап Тарнавський «Літературний Львів: 1939-1944  рр.», Лариса Крушельницька «Рубали ліс… (спогади галичанки)», Роман Волчук «Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня» та інших). Основний джерельний матеріал почерпнуто з уст львів’ян переважно старшого віку вже у 2000-х роках.

Карикатура Едварда Козака з часопису «Лис Микита»
Карикатура Едварда Козака з часопису «Лис Микита»

Місцеві українці, попри історично зумовлене політичне протистояння з поляками, співмешкали з ними в єдиному публічному просторі, поділяли спільні культурні цінності, зокрема манери спілкування, поведінки, форми міського дозвілля тощо. До 1939 року в Галичині серед представників різних національностей заохочувалося, наприклад, вивчення багатьох мов, що вважалося показником рівня освіченості. Із приходом «визволителів» та нищенням усталених підвалин багатокультурності Львова місцеві українці та поляки опинилися в опозиції до нової влади. В описах побачених совєтів очевидці підкреслюють те, що їх найбільше вразило: нужденний, збідований вигляд, брудний і смердючий одяг солдат, непривабливий вигляд офіцерських жінок. Це породило сталі вирази: «Прийшла біда чорна»;«Голі, босі і обдерті»;«Жебрацька нужда», «Паршива, в куфайці вушивій»,«Батько Сталін, давай мила, бо вже воші мають крила…» тощо.

Як згадує Лариса Крушельницька, «висміювалося все, до чого лише можна було причепитися». Із перших днів героїнями усної сатири стали офіцерські жінки, а темою кепкувань — їхня разюча «інакшість» та невідповідність місцевим культурним стандартам.

Вулиця Краківська. Фото невідомого автора. Żanna Słoniowska. Przedwojenny Lwów. Najpiękniejsze fotografie. RM, Warszawa 2013
Вулиця Краківська. Фото невідомого автора. Żanna Słoniowska. Przedwojenny Lwów. Najpiękniejsze fotografie. RM, Warszawa 2013

Образ совєтки: зневажливі історійки про «шляфроки», «ноцники» та «беретки»

Найбільший фольклорний резонанс отримав сюжет про те, що жінки «визволителів» одягали до театру шовкові нічні сорочки або пеньюари, так звані шляфроки, із гардеробів захоплених помешкань львів’ян, вважаючи це вишукане домашнє вбрання вечірніми сукнями. Цей сюжет побутує у різних формах подачі: від лаконічних і неконкретних констатацій (напр., «А до театру офіцерські жінки ходили в нічних сорочках. Було такє!»; «Популярним був анекдот про коронкові [мереживні] нічні сорочки, що їх, придбавши у місцевих людей, радянські жінки одягали до театру») до розлогих оповідань.

Ось один зразок: “Інтелігенція радянська, так звана, всі вони були теж бідні. Приїжджали вони з жінками. Багато «панів», як вони називали, повтікали за кордон — вони позаймали їх квартири. Ну, там був всякий одяг, і ті шляфроки (шовкові нічні такі, дуже гарні). Вони не знали, ті жінки, до чого то вживається, то вбирали ті шляфроки до театру, були випадки. Отакий то був їхній рівень” (Батіг).

Трапляється й мотив про застереження самої оповідачки-очевидиці не вдягати того шляфрока на вихід, бо то є такий халат підвечірковий, в якому пані могла хіба що вийти десь на подвір’я, в сад після вечері.

На це зухвала совєтка тільки відповіла: «Што ти панімаєш!» — а потім повернулася у сльозах з наріканнями: Мєня осмєялі, што я в халатє прішла.

Респондентка з деяким співчуттям підсумовує: “Вбраласі в лякєркі на високі вопцаси і в той шляфрок, розумієте. Бо вона не знала”. (Чорнобиль)

Переважно цей сюжет оповідачі подають як добре відомий факт: про це мовить типовий зачин «То вже відоме, відносно тих шляфроків» (вар. «сорочок-комбінацій»), натомість кінцівка майже завжди делікатно натякає на культурну відсталість «визволителів»: Така-то культура була тих, що нас визволили.

Обкладинка спогадів Лариси Крушельницької (Астролябія 2008)
Обкладинка спогадів Лариси Крушельницької (Астролябія 2008)

Описаний казус був характерним не лише для Львова, а й для інших визволених міст Західної України, Білорусі, Прибалтики, а також Одеси, Петербурга (у двох останніх пеньюари, які вбирали офіцерські жінки, походили з німецьких трофеїв після завершення Другої світової війни). Типовість ситуації іронічно відображена на одному із Інтернет-ресурсів із заголовком: «О русской традиции ходить в театр в ночной сорочке», де автори насмішкувато пояснюють: “Это давняя традиция русских женщин, особенно жен советских офицеров: по ошибке надевать вместо вечерних платьев награбленные их мужьями ночные сорочки и отправляться в них в театр или оперу”.

Історійка про шовкові нічні сорочки («шляфроки») переважно побутує у львівському фольклорі поруч із сюжетом про недоречне використання нічних горщиків («ноцників»). Траплялось, що ці порцелянові вироби нові мешканки помилково вважали посудом, наприклад, ходили з ними, до великого свого сорому, на базар по молоко. Підозрюємо, що раніше розповіді про ці курйози мали гостріший характер висміювання, та вже у записах 2000-х років вони переважно супроводжуються співчутливими коментарями щодо культурної обмеженості «визволителів». Наприклад:“То така біднота приїхала в 39-му році! Перепрошую, з ноцниками вони по молоко ходили. Знаєте, горшочок біленький був, порцеляновий, кришечкою закритий. А воно, бідне, не знало…” (Чорнобиль)

“Вони не мали поняття! То ж була темна маса. І то нема що дивуватися, бо їх так затиснули. Казали, що ліпше, ніж в Росії, нігде нема. Вони нічо’ не виділи! А як приїхали тут, то була для них Америка”. (Копач)

У 1950-і роки для новоселів Львова — вихідців із сіл — такі оповіді видавалися швидше вигадками, ніж правдою: “Таке чув, що жінка прокурора, то принесла такий порцеляновий горшок (ноцник). Не знаю, чи то, може, люди брехали. Шо купила си, наклала туда смальцю”. (Бурштинський)

Зовнішній вигляд совєта і совєтки, як згадує очевидець, «радикально відрізнявся від наших людей: коли вони ішли здалека, то зразу було впізнати, совєт пішов або совєтка»;«сірі люди, бо сірий колір домінував у їхньому осінньому та зимовому вбранні» (Крушельницька); «Всі були вдягнені в таких плащах з високими комнірами і беретках» (Батіг).

У фольклорі закарбувався образ совєтки, вбраної в червону беретку, кльошну спідницю та ґумові чобітки: «Спідниця в кльош, на ногах ґальош¸ на голові беретка, впізнати, що йде совєтка» (Чорнобиль); «В червоній беретці, з кроліка жакетці, сукєнка бальова, до низу кльошова, зелені панчошкі, на ноґах кальошкі, штири метри сракі. Повідь, хто то такі» (Олійовська).

Останню сороміцьку грубість оповідачка подала з вибачливим поясненням: «Такє глупство, то поляки так про совєток». Ця грубість, очевидно, була спровокована тим, що совєтки мали досить непривабливу і помітну для стороннього ока нижню білизну: “Їхні труси, по-нашому майтки називалися, були з грубого байкового матеріалу, голубого або фіолетового кольору. І вони були такі довжиною до колін”. (Батіг)

Дошкульна сатира зачепила совєток і через їхні однотипні беретки:”Чому совєткі носять беретки тільки червоного кольору? — Бо воші теж хочуть мати свій червоний куток”. (Патик)

Передусім, цей анекдот-загадка нагадує про «прибулу» разом із «визволителями» проблему вошивості, а також про набридливу більшовицьку пропаганду. «Червоний куток», нагадаємо — це місце із радянською символікою, що обов’язково мало бути в усіх публічних закладах, осередках, починаючи від дитсадків. Увесь наведений матеріал почерпнуто від респондентів-українців, водночас галицькі слова «шляфрок», «лякєркі» (лаковані мешти), «вупцаси» (каблуки), «ноцник», «жакєтка», «сукєнка бальова» тощо засвідчують тісну польсько-українську взаємодію у його творенні та початковій фазі побутування.

Станіслав Іґнацій Віткевич. Багатократний портрет. 18 вересня 1939 року в селі Великі Озера на Поліссі Станіслав Іґнацій Віткевич здійснив самогубство в реакції на напад Червоної Армії на Польщу. Фото: Wikipedia
Станіслав Іґнацій Віткевич. Багатократний портрет. 18 вересня 1939 року в селі Великі Озера на Поліссі Станіслав Іґнацій Віткевич здійснив самогубство в реакції на напад Червоної Армії на Польщу. Фото: Wikipedia

Висміювання невігластва совєтів.

Совєти погано орієнтувалися в історії Львова, погано розуміли місцеву говірку, особливо мовлення поляків. Це відображено у популярному львівському анекдоті про пам’ятник польському королю Яну III Собеському.

Ось як його наводить Лариса Крушельницька:
“Ідуть два радянські офіцери, побачили пам’ятник польському королю Яну Собеському на коні (стояв там, де зараз пам’ятник Шевченка, але ближче до трамвайної колії) і один до другого каже:
— Ти сматрі!? І здєсь Хмєльніцкій!
То почув поляк і в нервах заперечує:
— То прецєж нє єст Хмєльніцкі! То єст Собєскі! [То ж не є Хмельницький. То є Собеський].
— Ну да, — відповідають, — совєтскій Хмєльніцкій, совєтскій”.

Сміховий стрижень цього анекдоту побудований на близькому звучанні слів «Собєскі» (у польській вимові) та «совєтскій», а варіантні відмінності (напр., «Правільно, бабушка, харашо гаваріш, скоро здєсь всьо будєт совєцкоє!» (Бурштинський); «Да ми знаєм, што всьо совєтскоє, ти скажи, кому памятнік» (Радківець) та ін.) — у перефразуванні почутого червоноармійцями відповідно до їхніх обмежених знань з історії та заідеологізованої свідомості.

Проблема мовного непорозуміння між галичанами та совєтами лягла в основу анекдотів, де дотепно й іронічно обігруються місцеві вислови у неправильному їх тлумаченні з боку «визволителів». Наприклад, під час розпродажу капелюхів увічливу пораду продавщиці-польки приміряти іншого, бо в тому «пані бардзо бляда» (тобто дуже бліда), совєтське подружжя зрозуміло як нецензурну лайку.

Карикатура Едварда Козака з часопису «Лис Микита»
Карикатура Едварда Козака з часопису «Лис Микита»

Мовну тему особливо смакували у своїх анекдотах студенти. Скажімо, мемуарист Роман Волчук згадує випадок з лекції професора Казімєжа Бартеля, який і далі провадив викладання польською мовою. І якось один студент попросив повторити незрозумілу фразу «на русском языке». Професор переклав її німецькою, французькою та англійською і сказав: “А jak to powiedzieć po rusku — musiałbym się do Lenina popatrzeć” (а як то сказати російською, повинен би до Леніна подивитися).

Мемуарист коментує: “Заля розсміялася, не так, може, оцінюючи гумор Бартеля, як із вдоволення, що дісталося по носі «москалеві»”.

Станіслав Лем у романі «Високий Замок» проілюстрував, як він пише, «бридке почуття вищості до совітів» прикладом із спілкування з московським професором Воробйовим: “Коли здавав іспит з марксизму-ленінізму, сказав викладачеві, що Карла Маркса я читав в оригіналі і тільки в оригіналі можу представляти його думки. Щось я там нахабно говорив, але не переживав, бо знав, що екзаменатор німецькою не розуміє”.

Викриття мовної та світоглядної обмеженості «визволителів» й намагання відхреститись від пролетарської ідеології притаманне оповідкам про львівського поліглота професора Михайла Рудницького. Йому, зокрема, приписують такі вислови: “Колись в університеті один викладач знав десять мов. А тепер, у радянський час, десять викладачів знають одну мову”. (Батіг)

Кажуть Рудницькому більше звертатись до ідей марксизму-ленінізму. Він запитує: «А що то за такі ідеї?» — «Ну як, Михайле Івановичу, це ж наша філософія!» — «В Сорбоні я такої філософії не вивчав!» (Січкоріз)

Зрозуміло, Михайло Рудницький, як і багато інших представників творчої молоді, здобував освіту в провідних університетах Європи.

Станіслав Лем у своєму помешканні в Кракові. Фото: Tomasz Tomaszewski / Forum
Станіслав Лем у своєму помешканні в Кракові. Фото: Tomasz Tomaszewski / Forum

Брехлива більшовицька пропаганда в окулярі галицького гумору

Після приходу до Львова, більшовики зразу ж узялися за ідеологічне зомбування місцевого населення. На кожному кроці влаштовували мітинги, провадили усну агітацію, розгортали лозунги з життєрадісними гаслами. Як згадують очевидці, червоноармійці на вантажівках замість харчів і одягу везли агітаційну літературу, щоб переконувати, як то добре живеться в СРСР. Львів’яни сприймали усе це вельми скептично. Траплялись випадки, коли після довгої і нудної агітаційної промови слухачі своїми влучними запитаннями чи репліками викривали брехливість сказаного. Наприклад, терпляче все вислухавши, в кінці запитували: “А чому у вас усі так бідно одягнені — де ж той рай?”

У Львові був популярний анекдот, що будується на нерозумінні російськомовним агітатором змісту запитання місцевих людей та його трафаретній недоладній відповіді. Уперше цей анекдот зафіксувала ще у 1941 році Мілена Рудницька, подавши як примітку «факт з перших днів приходу большевиків до Львова у вересні 1939 року»:

“Коли совєтські танки в’їхали до міста, їх після деякого перестраху оточили люди. Танкісти повилазили з своїх сталевих твердинь і стали розмовляти з львів’янами. Зрозуміло, почалась з місця аґітація. Про що люди не спитали б, танкісти мали на все готову відповідь: «У нас єтаво очєнь мноґо». «А шкарлятини у вас много?» — спитали хитріші. Танкіст, не знаючи, що таке шкарлятина, з місця відповідає: «Да, очєнь». «А Амстердамів, — був дальший запит — у вас много?» — «Ну, хватіт», — відповів танкіст, не маючи поняття, що таке Амстердам».

В інших варіантах, які навели Остап Тарнавський (1) та Роман Волчук (2), армійця запитали про «цитрини» (1) та «банани» (2), на що він «без заікнення» відповів, що їх в СРСР «много»:
…два большенькі заводи в Москві і в Харкові» (1), «єсть завод коло Києва» (2).

У записах 2000-х років цей анекдот набув більшої гостроти завдяки символічно забарвленому ключовому слову «холєра» (вар. «нендза»), що у галичан означає хворобу, біду, нещастя. Текст набув ширшої часово-просторової проекції. Наприклад, у викладі Мирона Бурштинського: “Люди за Польщі не панували, але і біди такої не було. А москалі прийшли — сильно кричали, як вони ощасливили нас. Позакривали всі магазини, все почали вивозити. Голодні, холодні, не вдягнені. І разом з тим кричали: «Ощасливили». А люди собі жартували: «Слухайте, — каже, — а в вас кавфіна [нафта] є?» — «Єсть, бабушка!» — «А ше там шось є?» — «Єсть! Єсть!» — «А мило є?! — «О, мила у нас много єсть!« — «А нендза у вас є?» — «Єсть, бабушка, я же сказал, у нас всьо єсть!». 

У варіанті Миколи Батога кінцівка така:
— Слухайте, а холєра в вас є?
— Єсть! Всякая халєра, какую хочеш!

Мовний ряд незрозумілих для совєтів польсько-українських слів у парадигмі варіантів цього анекдота становлять колоритні для галицької говірки «цитрина», «калфіна», «нендза», «шкарлятина», «холєра».

Обкладинка «Споминів» Романа Волчука (Критика 2011)
Обкладинка «Споминів» Романа Волчука (Критика 2011)

Брехливість більшовицької пропаганди висміяно й у пародійній приспівці на марш-маніфест Васілія Лєбєдєва-Кумача «Кипучая, могучая, никем непобедимая». В оригіналі там оспівувано щасливу радянську дійсність у ранковій Москві, а в пародії — галицьку голодну щоденність: “Рано встанеш — кушать нєту, в очєрєду надо встать, ізвєчора до пуранку без куляції лєгайов спать”. (Петрівська)

Локальний характер та сатиричний ефект підсилює дивне поєднання нових радянських слів-реалій, наприклад, «кушать нєту», «очєрєдь» та польських, таких як «куляція» (вечеря).

Про те, як місцеві мешканці не вірили радянській пропаганді, а навпаки, бачили у представниках нової влади безжальних окупантів, мовить такий абсурдний анекдот: “Прийшли большевики до Львова і привезли верблюда. А якась бабця-полька каже: «Попач, попач, шо большевікі з теґо коня зробілі, аж му ґарби виросли» [Дивись, дивись, що більшовики з того коня зробили, що аж горби йому виросли] (Патик).

Ольга ХАРЧИШИН

Література і джерела

  1. Західня Україна під большевиками (IX. 1939 — VI. 1941) / Збірник за ред. Мілени Рудницької. Нью Йорк, 1958.
  2. Остап Тарнавський. Літературний Львів (1939–1944 рр.) Спомини. Львів, 1995.
  3. Лариса Крушельницька. Рубали ліс… (Спогади галичанки). Львів, 2001.
  4. Ольга Харчишин. Совєтська дійсність у фольклорі львів’ян. Нарис. Львів, 2006.
  5. Роман Волчук. Спомини з передвоєнного Львова та воєнного Відня. Київ, 2011.
  6. Станіслав Лем. Високий Замок. 1966. javalibre.com.ua/java-book/book/2927989
  7. Архів Інституту народознавства. Фонд 1. Опис 2. Од. зб. 485, 505: Фольклорні записи Ольги Харчишин (2001–2010 рр.) від львів’ян: Батіг Микола Іванович, 1922 р. н.; Бурштинський Мирон Васильович, 1931 р. н.; Олійовська Марія Степанівна, 1930 р. н.; Патик Володимир Йосипович, 1926 р. н.; Петрівська Євгенія Станіславівна, 1925 р. н.; Радківець Петро Григорович, 1964 р. н.; Січкоріз Латин Михайлович, 1921 р. н.; Чорнобиль Марія Іванівна, 1922 р. н.; Копач-Мацьків Богдана Тимофіївна, 1930 р. н.

3 КОМЕНТАРІ

  1. Як відомо, будь-які спогади завжди грішать, м’яко кажучи суб’єктивністю. Не додає їм точності і віддаленість у часі. Історія про нічні сорочки в театрі могла бути правдою, а могла і фейком того часу. Занадто часто щось вона повторюється у безлічі варіантів. Чи може хтось з авторів згаданих спогадів особисто це бачив?

  2. Стаття базується на фольклорному матеріалі. Фольклор трактує історичні події крізь призму суб’єктивного сприйняття творців і носіїв. Тому маємо говорити не про точність подій, а про їх народну оцінку (із можливим згущенням фарб у деяких акцентах). Щодо використання нічних сорочок і пеньюарів жінками “визволителів” не за призначенням, то в цій статті навіть названі прізвища очевидців та покликання на архів.

  3. 1. Напевно, все-таки не покликання, а посилання на архів.
    2. Фольклор – фольклором, а згадані Вами спогади – це все-таки спогади. Байки про ці нічні сорочки давно кочують у різних варіантах і під різними прізвищами «очевидців» з однієї публікації в іншу. Я не стверджую, що такі факти не мали місця, але саме ці «народні перекази» і мають часто-густо у своїй основі те, що сьогодні модно називати фейками.

Напишіть відгук