Ще давньогрецькі філософи, прийнявши “наркоз” у вигляді розбавленого водою вина, шукали істину в дискусії. Сократ навідними питаннями змушував опонента кілька разів перечити самому собі, водив його нетрями розумування, аби, зрештою, схилити до потрібної думки. При цьому, він створював враження, нібито опонент самотужки знайшов правильну відповідь. Арістотель, за переказами, настільки любив істину, що ставив її навіть вище за власного вчителя Платона: Amicus Plato, sed magis amica veritas (Платон мій друг, але істина дорожча). Львівські оратори розбавленим водою вином не захоплювались, але Сократа та Арістотеля страшенно любили. Любили вони також і істину, а тому, за прикладом своїх кумирів, проводили в місті публічні диспути та обговорення.
Моду на публічні диспути ввели в місті єзуїти. Перші представники Товариства Ісуса (Societas Jesu) з‘явились у Львові ще 1583 року. Це, між іншим, був Якуб Вуєк, який переклав Вульгату (переклад Біблії на латину) польською мовою. За ним приїхали Бенедикт Гербест та Каспер Ноґай. Оскільки звичаю приймати гостей хлібом та сіллю ще не було, двох останніх зустріли по-іншому: закидали камінням, вбачаючи у них конкурентів. Як виявилось, не помилялись, бо незабаром представники ордену зуміли не тільки осісти у Львові, а й запропонувати найкращу та найцікавішу для представників тогочасної еліти систему освіти.
Восени 1608 року відбулося проголошення статусу колегіуму львівських єзуїтів та урочисте відкриття при ньому школи. Інтенсивний наплив учнів до закладу мав наслідком відкриття у 1611 році окремого класу риторики та логіки, а в 1612 році ще й окремого курсу філософії. Також заклад надавав можливість досконало оволодіти латинською та давньогрецькою мовою, ознайомитись з основними діячами та рисами античної культури, що вважалося еталоном освіченості в той час.
Обов’язковою частиною єзуїтської освіти, через яку пройшли гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, а також багато діячів православної церкви, була практична апробація знань. Цього добивались або через театр, або через публічні дискусії. Саме тому, єзуїти активно використовували дискусію як метод навчання. Вміння обґрунтувати свою позицію та захистити її в публічній суперечці було тим, чого учні єзуїтських колегіумів навчались ледь не з початку студій. Що ще краще, за виступами провідних та найбільш знаних ораторів учні могли спостерігати “онлайн” упродовж навчання – як в середині ордену, так і під час публічних диспутів з представниками інших орденів, конфесій чи релігій. Про погоду, стилі музики чи вчорашню гру улюбленої команди говорити якось не випадало, тому дискутували про питання віри та богословсько-філософські аспекти світосприйняття.
Єзуїти настільки досконало “володіли словом”, що представники інших орденів та товариств згодом взагалі відмовлялись вступати з ними в публічні дискусії, наперед передбачаючи власну поразку. Але продовжувачі справи Ігнатія Лойоли і тут не розгубились та почали влаштовувати публічні диспути-імітації між представниками свого ордену. Це все лише додавало жару в полум’я нелюбові до представників ордену. Можливо саме тому (хоча не лише через це), серед опонентів єзуїтів набула популярності фраза–каламбур: “Qui cum Jesu itis, non ite cum jesuitis”, що приблизно перекладається як “ті що йдуть з Ісусом, не йдіть з єзуїтами”.
З реальних прикладів вдалих і невдалих спроб провести “словесну перепалку” у Львові, можна назвати наступні. 4-го листопада 1629 року єзуїти “викликали на дуель” уніатського (терміну “греко-католик” тоді ще не було) митрополита Йосифа Вельямина Рутського. Говорили про Святі Таїнства. В той час митрополит саме перебував у Львові, оскільки на 1629 рік було заплановано провести спільний собор з представниками православної церкви.
Також планувалось провести грандіозну за задумом та масштабом дискусію між представниками уніатського та римо-католицького духовенства з приводу унії 1694 року. “Стрілу забили” в Успенській церкві. Але храм на той момент належав львівському Успенському братству, яке відмовилось надати приміщення святині для дискусії, посилаючись на показовий та агітаційний характер події. За посередництва короля Яна ІІІ Собеського, місце зустрічі змогли змінити – її перенесли в храм св. Юра.
Між іншим, Львів у пізньому середньовіччі та ранньому модерному часі був дискусійним майданчиком не лише для представників християнських конфесій. У вересні 1759 року любителі точного й гострого як меч слова та глибоких в часі і сенсі істин, могли насолодитись досить екзотичною дискусією в львівській римо-католицькій катедрі. На “лівій половині поля” розташовувались єврейські талмудисти на чолі з львівським ребе Хаїмом Раппопортом. “Праву половину” зайняли франкісти, очолювані засновником руху Якобом Франком. Дискусію обслуговувала “суддівська бригада” в складі римо-католицького духовенства. Наприкінці диспуту судді “підняли руку” франкістам, але факт переходу останніх після дискусії у християнство, навіює думку про несправедливе суддівство і підкуп арбітрів.
Цими кількома прикладами кількість дискусійних майданчиків Львова пізньосередньовічного та ранньомодерного періоду не вичерпується. Лише в середовищі єзуїтів їх можна нарахувати значно більше. Як можна бачити, дискусії мали як навчально-виховну мету і значення, так і культурно-просвітницьке. Хтось сприймав їх як “погоню” за істиною, інші як чергову можливість дістати з рукава свій козир та похвалитись перед публікою вміннями і навиками. Не забрати в дискусій і функцію пароспускача в суспільстві, коли через намагання пошуку публічного вирішення проблеми, конфліктуючі сторони могли знайти тимчасовий чи відносно стійкий компроміс.
Євген Гулюк
Кметь В. Єзуїти // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького. – Львів: Літопис, 2008. – Т. 2. – С. 272 – 279; Козицький А. Релігійні диспути // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького. – Львів: Літопис, 2008. – Т. 2. – С. 78.
