Львів після російського вторгнення 1914 року. Розповідь очевидця

Львів після російського вторгнення 1914 року. Розповідь очевидця

Якось, трохи більше 100 років тому, Львову уже доводилось переживати окупацію міста російськими регулярними військами. Про це є багато документальних та фотографічних свідчень, написано безліч публікацій та книжок. Але сьогодні ми пропонуємо вам спогади очевидця, котрий бачив усе на власні очі і пережив усе “на власній шкірі.” 

“Перед приходом російських військ

Ще за тиждень до приходу росіян, тобто в останні дні серпня минулого року [тобто 1914], Львів кілька разів зворохоблювала фатальна новина: “Москалі йдуть!” Розігрувалися неймовірні сцени, серед людей панував великий переполох, у місті зчинявся небувалий рух, повози, наладовані людьми і клунками, курсували у керунку головного двірця. Можна було побачити навіть представників найвищих суспільних верств на вантажних автах (т. зв. Streifwagen), верхи на своїх куфрах і вузлах, що чимдуж поспішали на двірець.

За перевезення платили неймовірні суми. Візники і власники перевізних засобів робили свої “кокосові” інтереси.

На доїзді до двірця і перед самим двірцем панував рух, якого Львів не пам’ятав.

Головний залізничний вокзал Львові, фото зима 1914-1915 років
Головний залізничний вокзал Львові, фото зима 1914-1915 років

Те, що відбувалося вже на двірці, важко й описати. Тиснява, лемент, дитячий плач, окрики дорослих наростали з кожною годиною. Переповнені потяги від’їжджали, забираючи зі собою досі спокійних мешканців. Здавалося, що Львів геть чисто спорожніє.

Наскільки великими були перестрах і замішання, характеризує такий випадок.

Одна заможна купецька родина, що складалася з батька, матері, двох дочок, зятя і маленької дитини, вибралася в дорогу з кількома куфрами і клунками. Проте колія не хотіла – чи не могла – прийняти стільки багажу, і вся родина, окрім зятя, тут-таки сіла у вагон: вирішили негайно від’їжджати, а зять мав повернутися до міста з речами, аби залишити їх у знайомих чи родичів, що ще там залишалися. Наступним потягом мав їх догнати. Зустріч мала відбутися у Відні у готелі “Х”.

Проте зятеві уже не вдалося виїхати зі Львова. Розлучений із дружиною і дитиною, зі сестрою дружини, із тестем і тещею, він залишився у Львові – разом із 40 тис. крон готівки, які тесть запхав йому за пазуху у полотняній торбинці. Ціла родина із чотирьох осіб, з малою дитиною, поїхала, маючи, за словами зятя, ледве двісті крон на всіх.

І таких випадків було дуже багато.

Проте існувало немало осіб, котрі не вірили, що російські війська можуть вступити до міста без запеклої боротьби на підступах до міста чи навіть у його межах.

До них належав і я.

Ще у пам’ятну середу 2 вересня 1914 року ввечері на Бернардинській площі я дивився, як проходили наші доблесні полки, і заспокоював переляканих цією картиною городян, що стояли побіч мене. Я твердив, що це лише відділи, вимучені дотеперішньою боротьбою, ідуть на відпочинок, а їх на лінії бойових дій заступили свіжі сили. Я був так у цьому впевнений, що без жодних побоювань чи підозр десь опівночі повернувся додому і солодко заснув.

Церква святого Андрія Первозванного (колишній костел Бернардинів, зараз греко-католицький храм), фото зима 1914-1915 років
Церква святого Андрія Первозванного (колишній костел Бернардинів, зараз греко-католицький храм), фото зима 1914-1915 років

Наступного історичного дня, 3 вересня, зранку, десь по 10 годині, повернувся до хати мій друг, з яким ми разом мешкали (він зраненька, коли я ще спав, вийшов був у місто), і “на добридень” привітав мене незабутніми словами:

“Ну, вставай, лінюху, і йди привітай козаків!”

З його похмурого обличчя я зрозумів, що це сумна правда. За п’ятнадцять хвилин я вже був на вулиці, де побачив кінних російських вояків. Одні стояли, инші рухалися, мали різні мундири, але при боці неодмінно був скіпетр культури – нагайка.

Перший козачий патруль у Львові, 3 вересня 1914 р.
Перший козачий патруль у Львові, 3 вересня 1914 р.
Вхід російських військ до міста

Близько полудня того незабутнього дня на телефонічний виклик з личаківської та з жовківської рогачок туди рушили представники правління ґміни. Там, на рогачках, відбулося офіційне передання міста російському війську.

Потому білі фани, вивішені на ратуші та урядових будівлях, ще раз засвідчили капітуляцію міста.

Війська увійшли під звуки музики, без пострілів. Скрізь зарябіли розмаїті мундири, такі для нас чужі, вулиці загатили незліченні фіри. Вражені мешканці з недовірою приглядалися до цієї навали.

Віце-президент Львова Рутовський “передає” місто генералу Роде 3. ІХ. 1914 р.
Віце-президент Львова Рутовський “передає” місто генералу Роде 3. ІХ. 1914 р.

Неначе за поданим сигналом, на всіх кам’яницях, де мешкали католики, ба навіть і на жидівських, які замешкали католики, з’явилися образи Пресвятої Діви Марії, які мали боронити мешканців від козацької “культури”. Не знаю, кому першому спала така чудова думка, але переконаний, що була вона напрочуд доречною, бо такі дії якоюсь мірою вберегли мешканців від диких інстинктів загарбників, які попри все, були християнами.

Ненависть росіян до жидів виявилася першого-таки дня. Ось приклади.

Десь одразу після мого виходу з дому біля годинникової крамниці мене затримав козак. Показуючи на крамничку, він спитав: “Ето єврєй?” Коли я підтвердив, він махнув рукою і поцікавився, де знайти годинникаря-католика.

На площі Маріацькій марширують російські піхотинці.
На площі Маріацькій марширують російські піхотинці.

Инший козак на сусідній вуличці зліз із коня, прив’язав його до ліхтаря, зайшов до крамниці годинникаря і попросив показати йому годинники. Вибравши один і з’ясувавши ціну, він спитав: “А ви єврєй?” Переляканий власник відповів, що так. Тоді славний представник російської культури сховав годинник до кишені і люб’язно повідомив, що забирає його як милу пам’ятку зі Львова.

У перші дні подібні випадки траплялися доволі часто. Групи солдатів, особливо козаків, ходили вулицями, затримували мешканців і запитували їх: “Ви єврєй?”

Ознаменувати себе хресним знаменням або показати медальйон із зображенням Христа або Пресвятої Діви Марії – це було найліпшим способом переконати цього посланця “культури”. Хоча, инколи цього не вистачало.

На вулицях, що лежали трохи далі від центру міста, траплялося, що грабували навіть католиків. Один урядник з міського комісаріяту розповідав мені, що на вулиці Личаківській, недалеко від шпиталю, його затримали козаки. Вони спитали, чи має при собі якусь зброю. Запевнення урядника, що у нього немає жодної зброї, не допомогло. Козаки обшукали його кишені і дозволили собі взяти на пам’ять гаманець із 300 кронами у банкнотах.

Російський військовий під стінами Міського арсеналу у Львові, фото зима 1914-1915 років
Російський військовий під стінами Міського арсеналу у Львові, фото зима 1914-1915 років

Подібне спіткало скарбника одної відомої каварні. Коли він повертався ввечері додому, у центрі міста його затримав патруль. Скарбника обшукали і відібрали 700 крон, що мав при собі. Потерпілий звернувся зі скаргою до тодішнього військового губернатора міста Львова. Той виділив йому супровід і запропонував розшукати винних. Скарбникові вдалося знайти кривдників. Та коли він показав на грабіжника, той усе заперечив: “Єй боґу што нєт!” Скарбника хотіли арештувати за образу військового патруля і віддати під воєнний суд.

Лише втручання кількох енергійних членів міської почесної варти, на чолі з начальником цього бідолахи, допомогло визволити його з тарапатів.

Таких випадків у перші дні після окупації Львова було дуже багато, але журналістам не дозволяли про них писати, отож до відома загалу воно не доходило.

Перші накази нової влади

На другий день після вступу до міста російських військ на кам’яницях поналіплювали оголошення польською і російською мовами з підписом першого воєнного губернатора – ним став генерал фон Роде. У вересні генерала було важко поранено у битві під Львовом. Його привезли з поля бою, невдовзі він помер і був похований на Личаківському цвинтарі. Через кілька днів відбувся похорон генерала Ванновського – його останки повезли до Росії.

Перші розпорядження губернатора були такі:

1. Вивісити на ратушевій вежі триколірний російський стяг, а також замінити орла австрійського на орла російського.
2. Встановити вартість крони у співвідношенні 1 крона = 30 копійок (тобто 1 рубль дорівнював 3,33 крони).
3. Заборонити продаж будь-яких алкогольних напоїв.
4. Заборонити виходити на вулицю після 9 години вечора (петроградський час, що дорівнює 8 годині вечора часу середньоевропейського).
5. Здати всю зброю й амуніцію, яка ще перебуває у приватному володінні мешканців.
6. Заборонити крадіжки, грабунки і підпали.
7. Заборонити словом чи дією виступати супроти російської армії та її членів.
8. Запровадити у Львові петроградський час (тобто перевести годинники на одну годину вперед) і т. ин.

 Російські війська у Львові, фото 1914 року

Російські війська у Львові, фото 1914 року

Усі переступи супроти цих наказів тягнули за собою воєнний суд, а фактично смертну кару, або, у найліпшому випадку, тривале ув’язнення.

Ніхто не сумнівався у виконанні цих милих обіцянок, тому загал пристосовувався до наказів. Виняток становили хіба буйні жителі передмість – особи добре відомі львівській поліції.

Ці типи, бачачи Львів, що його залишила поліційна влада, просто брали на кпини будь-які розпорядження, а відтак з новою силою розгорнулися грабунки, крадіжки і розбої, як ніколи раніше.

(…)

Перший і єдиний на той час погром

За тиждень до жидівських свят, погідного недільного дня, сидячи у каварні Центральній на площі Галицькій, через вікно я побачив якийсь незвичайний рух на бічних травниках. Зацікавлений, я вийшов глянути, що там діялося, і наткнувся на козаків, що стояли на вулиці Галицькій та, обернувшись у бік Ринку, стріляли в небо.

Я подумав, що це знову з’явився австрійський аероплан, як уже бувало. У цьому мене ще переконали генерали й офіцери, що стояли на балконі готелю “Жорж” і дивилися в небо. Не надаючи значення стрілянині, я пішов додому. Проте, якийсь внутрішній неспокій знову вигнав мене на вулицю. Переходячи вулицею Панською [частина вулиці І. Франка], площею Бернардинською [площа Соборна], я бачив переполох і страх серед перехожих. На площі Галицькій я застав загін козаків, що стояв навпроти кам’яниць № 9, 11 і 13 на вулиці Валовій. Козаки залпом стріляли по будинках. Разом з иншими людьми мені вдалося розчинитися у міській метушні – у Торговій залі навпроти – і там перечекати добру годину. Потому я пробився до вулиці Баторія [вулиця князя Романа], а звідти – трамваєм до Панської.

Козаки-вершники, що їдуть у напрямку оперного театру по вулиці Карла Людвіга.
Козаки-вершники, що їдуть у напрямку оперного театру по вулиці Карла Людвіга.

Кондуктор у трамваї сказав мені, що всі трамваї скеровано на вул. Св. Софії. На инших вулицях, через козацьку стрілянину, рух перекрито.

Офіційно назвали причину погрому: наче хтось невідомий вистрелив з вікна однієї з кам’яниць у солдата. Причина вигадана, бо навіть якби було так, то чи це б спричинило стрілянину сотень козаків на вулицях Галицькій, Сербській, Краківській, Сикстуській [вулиця гетьмана Дорошенка], Казимирівській [Частина вулиці Городоцької до вулиці Шевченка], Городецькій і Жовківській, тобто на вулицях, де мешкали переважно жиди?

Врожаєм козацького гульбища стали 47 трупів і багато поранених, які поховалися і навіть не признавалися, що отримали рани, тому їх число годі окреслити.

Що при тій нагоді не обійшлося без грабунків та розбоїв, теж річ певна. Як розповідають, козаки, при обшуку будинків на вулиці Валовій в одній із пивниць знайшли п. Сасса, батька власника фірми “Dental depot Bruno Sass”. Вони його убили, а потому забрали зі собою близько тисячі з тієї суми, яку нещасний мав при собі.

Навчальний корпус «Львівської політехніки», У 1914/15 навчальний рік.
Навчальний корпус «Львівської політехніки», У 1914/15 навчальний рік.

Цей погром став причиною того, що жиди, побоюючись повторення чогось подібного під час свят, постановили у ті дні не йти до святинь на молитви.

Коли ці відомості дійшли до губернатора, він покликав до себе двох рабинів і доручив їм запевнити жидів, що їм гарантована безпека на свята і що належить відправити усі молитви, приписані ритуалом.

Рабини Бравде і Гавсер цілу ніч ходили від дому до дому, заспокоюючи жидів і повідомляючи про розпорядження і запевнення губернатора.

Погрому справді більше не було.

Так минали перші дні у російській неволі, при постійному гуркоті гармат, що доносився зі заходу і з півдня.

(…)

Царські урочистості

На час моєї чотиримісячної неволі випали дві царські урочистості, а саме іменини вдови царя та правлячого царя Ніколая ІІ. Останні – 19 грудня за римським календарем. Згідно з наказом пана губернатора, мешканці мали прикрасити місто. Жандарми і городові обходили всі будинки й ознайомлювали з цим наказом двірників. Слухняні мешканці мусили виконати цей наказ. Але яка величезна різниця між тими прикрасами 19 грудня 1914 року і декораціями в місті, які пам’ятаю з давніх часів, що Львів робив із власної волі і зі щирого бажання у святкові дні на честь свого улюбленого монарха або когось із членів монаршої родини! Скажу щиро й відверто, що якби мої славні земляки на мою честь влаштували такі декорації, то я б образився і назавжди покинув би це місто. З деяких чотириповерхових кам’яниць звисало одне-єдине триколірне полотнище величиною один квадратний метр. Справді гарних пишних знамен я ніде не бачив. Не помітив також, аби з одного будинку звисало більше прапорів. Окрім тих прапорів – часто паперових, – не було жодних инших декорацій, хіба що на будинку “Під галками”, теперішньої резиденції гр. Бобрінського, виднівся гарний транспарант з царськими ініціялами.”

Стиль письма збережений, у квадратних дужках пояснення редактора стосовно дат та сучасних назву місць та вулиць.

Переклала Наталка РИМСЬКА

3 COMMENTS

Напишіть відгук