Комсомольська шуфля або як у Львові збудували стадіон

0
715

Того дня здавалося, що весь Львів рухався у напрямку парку «Залізна вода». Йдучи, люди обговорювали, як і що робилося, що вдалося і що ні, а що треба допрацювати. Йшли, як задоволені господарі до об’єкта своєї багатоденної праці, про який уже давно мріяли, а тепер власними руками створили. 18 серпня 1963 року відкривався стадіон «Дружба».

Стадіон "Україна" у Львові (колишній стадіон «Дружба»), фото 70-их років
Стадіон “Україна” у Львові (колишній стадіон «Дружба»), фото 70-их років

Офіційно спортивну арену будували менше п’яти місяців – з 1 квітня до 17 серпня 1963 року. Однак насправді активні підготовчі роботи на місці старого глиняного кар’єру тривали більше трьох років.

«Чотири роки тому тут був пустир, а сьогодні зусиллями робітничої молоді (на громадських засадах) створена перша черга спортивного комплексу і чудовий молодіжний парк», – писала газета «Львовская правда» у серпні 1963 року.

Проект розробили четверо львівських архітекторів – Ярослав Назаркевич, Лариса Скорик, Ярослав Порохнавець і Володимир Блюсюк.

Місце під новий стадіон вибрали вдало. Раніше тут був закинутий глиняний кар’єр, навколо якого вже була створена певна інфраструктура й існували під’їзні дороги. Та й розташований він неподалік центра Львова, тож за потреби сюди легко можна було дістатися пішки.

Будівництво стадіону "Дружба" на Снопкові (тепер стадіон "Україна")
Будівництво стадіону “Дружба” на Снопкові (тепер стадіон “Україна”)

Те, що сьогодні видається неймовірним, на початку 1960-х у СРСР було звичної справою. Ні брак грошей, ні відсутність кваліфікованої робочої сили не стали на перешкоді амбітним планам. Рецепт був простий – працювати треба безкоштовно.

«Оголосивши спортивну будову комсомольською, юні львів’яни – робітники підприємств, студенти вузів, учні технікумів і шкіл – спорудили казковий палац, чудове місце відпочинку для трудящих», – захоплено розповідала про отриманий результат газета «Ленінська молодь».

На практиці це виглядало так – представники підприємств і навчальних закладів Львова й області мали безкоштовно відпрацювати на будівництві 150-250 годин кожен. Те саме стосувалося і виділення важкої техніки: на підприємство надходило відповідне розпорядження – і наступного дня трактор, бульдозер чи самоскид із повним баком пального та водієм був на об’єкті.

Однак більшість робіт виконували вручну. Туди-сюди безперервно снували тисячі носилок, відер і знаменитих «комсомольських шуфель» – вдвічі більших від звичайних.

Студентів і учнів бракувало, тож до робіт масово залучали військових – солдатів строкової служби. Працювали навіть ув’язнені – щоправда, окремо і під особливим наглядом.

Результатом такого «всенародного ентузіазму» стала нереально низька, як на теперішні часи, вартість будівництва. Згідно з держактом, кошторис першої черги будівництва стадіону становив 100 тис. крб. Кваліфікований будівельник тоді заробляв близько 100 карбо-ванців на місяць…

Керував будовою Василь Мазур, третій секретар Львівського міськкому партії. За свідченнями очевидців, він не цурався долучитися до «чорнової» роботи разом зі студентами і робітниками, але здебільшого сидів із паперами на одній із незавершених трибун, завжди на одному й тому ж місці.

Згодом співробітники та підлеглі Мазура навіть запропонували назвати новий стадіон його іменем, але їхнє прохання не підтримали. Навпаки – Василя Мазура після завершення будівництва зняли з посади секретаря міськкому. Очевидно, за надмірну ініціативність.

Після здачі в експлуатацію стадіон «Дружба» передали під опіку «Електрону», сповідуючи радянський принцип закріплення громадських об’єктів за підприємствами, які їх потім утримували. Працівників стадіону приймали на роботу на «Електрон», тут вони числилися при певних цехах, хоча насправді працювали на добудові й утриманні спортивної арени.

Водночас з основним об’єктом закладали і парк навколо нього, який назвали, як і стадіон, – «Дружба». Спланували його таким чином, щоби створити якнайкращий доступ до споруди. У 1990-х парк перейменували на «Снопківський» – за історичною назвою місцевості, де він розташований.

Загальна площа території нового спортивного комплексу разом із парком становила майже 40 гектарів.

«Львів’яни одержали чудовий подарунок: у мальовничому куточку міста, біля парку Залізні Води, закінчено будівництво першої черги стадіону «Дружба». Це буде одна з найбільших спортивних споруд республіки. Трибуни вмістять 32 тисячі глядачів, а після завершення всього комплексу будівництва – понад 40 тисяч. Стадіон матиме прекрасну бігову доріжку, легкоатлетичні сектори, різні ігрові майданчики. Збудовано душові, лікарські кабінети, ряд підсобних приміщень. Велику участь у будівництві взяли трудящі Львова, зокрема молодь. Юнаки та дівчата проводили тут недільники та суботники», – писали кореспонденти «Вільної України» 20 серпня 1963 року.

Стадіон "Україна у Львові" (колишній стадіон «Дружба»)
Стадіон “Україна у Львові” (колишній стадіон «Дружба»)

Стадіон у той час був чи не єдиним місцем, де панувала справжня демократія, але водночас і культура. Тоді ніхто не міг дозволити собі кинути пляшку на поле чи скандувати матюки. Зате в своїх емоціях і переживаннях людина ставала вільною, не боялася, що сусід по лавці «закладе» тебе завтра, як це міг зробити сусід у будинку чи колега на роботі.

На стадіоні вирували баталії не лише на полі, а й на трибунах. Нерідко вони переходили межі спортивної тематики. Весь період до початку перших демократичних мітингів саме спортивна арена виконувала функцію центрального майдану міста, де затиснуті системою люди могли відчути свободу.

– Спочатку стихійно виникали післяматчеві багатотисячні походи від стадіону «Дружба» до центру міста, які перетворювалися на справжні демонстрації, – згадує Ілько Лемко, відомий львівський краєзнавець. – Від матчу до матчу ці демонстрації поступово набували організованості й чіткого маршруту: проспектами Шевченка, Леніна (тепер Свободи), потім натовп звертав ліворуч перед Оперним і рухався проспектом у протилежному напрямку. Міліція хоча й хапала найактивніших демонстрантів, усе ж нічого не могла вдіяти з 10-20-тисячним натовпом – і на цей час перекривала автомобільний і трамвайний рух у центрі міста. Поступово разом із вигуками ««Карпати» – вперед!» з натовпу дедалі частіше лунало «Україні волю!»

Стадіон «Дружба» був свідком цілої низки історичних подій. Наприклад, 1967 року до Львова на дні радянсько-чехословацької дружби прибули, напевно, найзнаменитіші люди того часу – перший космонавт Юрій Гагарін, перша жінка-космонавт Валентина Терешкова та перша людина, яка побувала у відкритому космосі, – Олексій Леонов. На стадіоні їм організували багатотисячну зустріч із мешканцями міста. «Зірки космосу» приїхали на відкритій машині, здійснили коло пошани та виступили на трибуні. У пам’ять про цю подію на одній з колон стадіону була вміщена пам’ятна таблиця, котра, на жаль, зникла під час реконструкції у 1990-х.

На цьому ж стадіоні «Карпати» спочатку перемагали, а згодом приймали вітання з нагоди історичної події для футбольного Львова – здобуття Кубка Радянського Союзу 1969 року. Хоча перший свій матч на новому стадіоні 18 серпня 1963 року проти вільнюського «Жальгіріса» «Карпати» програли – 0:1.

У 1970 році Львів уперше побачив на своєму стадіоні бразильських футболістів зі знаменитого «Палмейрас» – тоді на 42-тисячній «Дружбі» зібралося понад 50 тисяч уболівальників.

1992 року стадіон «Україна» (пере-йменований 1990-го) приймав фінал Першого чемпіонату незалежної України. У цьому матчі «Динамо» (Київ) поступився сімферопольській «Таврії».

Богдан Білан

Напишіть відгук