Камера №46, або спогади того, хто вижив у Бригідках

0
1407
Камера №46, або спогади того, хто вижив у Бригідках
Камера №46, або спогади того, хто вижив у Бригідках

Отець Максиміліан Коверко народився 6 серпня 1889 року в селі Острів Унівського деканату (тепер Буський р-н) в селянській родині. Батьки Теодор і Катерина бажали для сина кращої долі тож оплатили йому навчання у Львівській Академічній гімназії.

Закінчивши навчання влітку 1912року Максиміліан поступає на Теологічний факультет Львівського університету, який успішно закінчив у 1917 рокі. Перед висвяченням 23. 12. 1917року Коверко одружився з донькою приватного урядовця Цаповича. Спочатку служив реєстратором документації у консисторії та катехитом виділових  шкіл у Львові, опісля був скерований на парафію Лолин, а згодом у село Велдіж.

5 листопада 1920 року Евеліна Становська (з Абрагамовичів) повідомила консисторію, що вона визнана власницею маєтку Бродки і буде презентувати парохів. Отець Коверко ще 24 жовтня звернувся до консисторії з проханням надати йому парохію Бродки. Водночас громадою села був надісланий лист, підписаний війтом Костецьким та ще 44 парафіянами з проханням залишити о. Коверка парохом. Отже цьому не стала перечити пані Становська і 17.12.1920 року підписала презенту. 4 лютого 1921 року о.Коверко склав присягу, а вже 21 числа в присутності отців Володимира Стернюка та Йосифа Тріски, був складений протокол передачі йому церковного майна.

Село Бродки на карті 1926 року
Село Бродки на карті 1926 року

 

Отець Максиміліан Коверко, був почесним радником митрополичого ординаріату.  В себе на парафії в селі Бродки окрім пасторських справ  займався  активною  громадсько–політичною діяльністю. Довший час очолював Виділ «Читальні Просвіта», у своїх промовах  чітко виголошував свою політичну  позицію, був твердим і непохитним у своїх переконаннях. Отець Максиміліан – одини з ініціаторів встановлення на церковному подвір’ї  мурованого пам’ ятника полеглим в роки Першої світової війни та визвольних змагань 1918–20 рр.

Під час урочистостей з нагоди відкриття пам’ятника полеглим в роки Першої світової війни та визвольних змагань 1918–20 рр.
Під час урочистостей з нагоди відкриття пам’ятника полеглим в роки Першої світової війни та визвольних змагань 1918–20 рр.

Монумент збудували у вигляді піраміди, увінчали хрестом та тризубом посередині. На лицевій стороні були вмуровані вирізані з каменю, дві польові гармати, які дивились своїми жерлами вперед.  На таблицях з чотирьох сторін були викарбувані імена полеглих односельців. У більшій мірі ініціаторами спорудження пам’ятника були колишні вояки УГА.

Замітка у журналі «Календар Просвіти»
Замітка у журналі «Календар Просвіти»

23 липня 1922 року, заходом Читальні «Просвіта» відбулась урочиста подія з нагоди посвячення та відслонення пам’ятника «Борцям за Волю України». На урочистості прибуло кілька священників, а староство відрядило на цю подію багато агентів та поліції. На відкритті монументу співав панахиду полеглим хор «Бандурист» (дир. В. Неділко).

У 1930 році на парафії у Бродках налічувалось 837 парафіян.  14 жовтня польські каральні загони провели тут акцію «пацифікації». Був розкопаний символічний шевченківський курган. В церкві та помешканні о. Коверка провели обшук з метою відшукати заборонені видання та зброю.

Польські улани на вулиці Пекарській у Львові.
Польські улани на вулиці Пекарській у Львові.

Зі звітів про діяльність читальні «Просвіти» в Бродках, які збереглись у Львівському міському архіві можна  зробити висновок, що в період з 1929 по 1932 рік, а саме в час  пацифікації, в зв’язку з посиленням тиску на українські патріотично налаштовані осередки, робота місцевої «Просвіти» була призупинена.

30 жовтня 1932 року в селі Бродки застрілено польського вислужника війта Теодора Отецького. Впродовж 1932 року відбулось 10 засідань Виділу. Отець М. Коверко був присутнім на Зборах Матірного товариства у Львові, що відбулись 25 квітня 1932року. В 1934 році читальня була люстрована представником Філії п. Корецьким. В домі вартістю 1200 зл., окрім читальні була розміщена «Кооператива», працювали кружок “Рідної школи», «Народний дім» та товариство «Відродження».

Отець Максиміліан Коверко з, членами Просвіти, ветеранами УГА.
Отець Максиміліан Коверко з, членами Просвіти, ветеранами УГА.

Не дивно, що у  дусі патріотизму були виховані й доньки отця Максиміліана Коверка.  Старша Оксана 1918 року народження, Дарія –  1921, студентка медичного інституту, членкиня ОУН з 1938, інструктор, зв’язкова на Бережанщину,  молодша Люба 1926 року народження.                                                                                                                                                                                                 У довоєнний період  більшість  прогресивної української молоді гуртувалась на Святоюрській горі Як діти до мами, горнулися вони до своєї Церкви. Одним з багатьох відомих закликів був «Нація – це спільнота передусім духовна!». Тоді ледь не кожен десятий українець співав у якомусь аматорському хорі, – церковному або світському. Співала Святоюрська гора. Престольний Львів молився!

Отець Коверко з дітьми села Бродки
Отець Коверко з дітьми села Бродки.

День 6 вересня 1940 року нічим особливим  не відрізнявся, якщо не брати до уваги загального стану напруженості  і непередбачуваності, що був створений більшовиками після славнозвісного визволення. Усі культурно–просвітні організації припинили свою роботу, а до рук енкаведистів потрапили архівні документи, за якими вони мали можливість чітко відслідковувати активних громадських та церковних діячів. Адже саме вони могли гуртувати людей, перешкоджаючи новій владі творити свою імперію  на нашій багатостраждальній землі.

Саме у цей день о. Максиміліан разом  із колегою о. Дореком з Хоросна Старого, вирішили  з гостинцями  відвідати трьох доньок Коверка, котрі продовжували навчання в освітніх закладах Львова, проживаючи  на Святоюрській горі.

Часи тоді настали скрутні, з провіантом у місті було cкладно, оскільки нова влада заборонила приватне  виробництво, а  соціалістичні методи господарювання ще не працювали. Мабуть, що і в справах церковних була необхідність відвідати головний храм міста, адже радник митрополичого ординаріату мав певні обов’язки. Тим більше, що і у церкви стали виникати  труднощі.

Собор св. Юра
Собор св. Юра

У цей час на Дарію надійшов донос і коли приїхали гості, то в помешканні дівчат з обшуком з’явились енкаведисти. Можливо цей збіг обставин був не випадковим.  Всіх присутніх арештували і по черзі викликали на допит. Отців  допитали попередньо. Двох дівчат відпустили першими. Пізніше звільнили о. Дорека з фірманом, який привіз священників.

Отець Коверко затримався трохи довше і в тривалій бесіді мав необережність в грубій формі натякнути слідчому на його національну приналежність. Одним словом на певному відрізку бесіди отцю увірвався терпець і він обізвав  його «жидом» в найгіршому розумінні цього слова. Додавши при цьому слова приблизно такого змісту: «… мало вам Великої України то ви зі своїми загарбницькими намірами приперлись на Галичину». Зрозуміло, що цього було достатньо для подальшого затримання о. Коверка.

До середини квітня 1941 року його тримали у Замарстинівській тюрмі, а згодом перевели у тюрму Бригідки, де 25 червня 1941 року він був по-звірськи замордований.

Дружина о.Коверка пані Ярослава (ліво) , вчителька від «Рідної школи» - Дуль Пелагія організаторка дитячого садка (захоронки)
Дружина о.Коверка пані Ярослава (ліво) , вчителька від «Рідної школи» – Дуль Пелагія організаторка дитячого садка (захоронки)

Витяги зі спогадів Богдана Казанівського – «Шляхом Леґенди»: «Отець переживав тяжко не так свій арешт, як середньої доньки Дарці, яка була засуджена у процесі ОУН у грудні 59 осіб. Він так дуже хотів дістати яку-небудь вістку від Дарці, та даремні були його надії. Навіть ніхто не знав, де вона сидить, у якій тюрмі, скільки любови й душевних страждань виявляло його батьківське серце до доньки!
Непевність за долю Дарці виповняла вщерть терпіння отця. Та все-таки о, Коверко зумів себе гідно тримати ввесь час у тюрмі і взірцево сповняв свої обов’язки духовного провідника серед української групи, яка в камері 46 начислювала біля 80 осіб. Кожного ранку й вечора отець проводив молитву. Кожної неділі ми відправляли Службу Божу співану. Правда, хор наш мав добірні голоси, але співав дуже тихо, щоб не звернути уваги сторожа на коридорі. Ми приступали до сповіді, хоч не було Святого Причастя, але, як отець твердив, сповідь була важна.

До вікна, яке виходило на подвір’я, де стояла тюремна каплиця, можна було досягнути рукою. На це подвір’я часом нас виводили на півгодинну прогулянку.

Одного дня ми почули під вікном голоси жінок. Отець Коверко рад би був знати, чи там не проходжується його донька Дарія. Він докладно описав мені її вигляд: середнього росту, лице овальне й чорні коси. Коли я вже витворив її образ у своїй уяві, вирішив вилізти на вікно й шукати Дарці. Та кілька разів не знаходив подібної. Але одного разу я побачив ніби Дарцю в товаристві другої, щуплішої і теж з чорними косами. Вони стояли трохи збоку й розмовляли. Я чомусь був певний, що одна з них Дарця, тому кликнув з вікна: «Дарцю, тут є ваш тато». Одна з них рвучко повернула голову і це була Дарка Коверко – я не помилився, тоді я скочив з вікна, зайняв місце коло дверей на підслух, а інші висадили отця на вікно. Я бачив розпромінений профіль батька, який щось притишено говорив до своєї доньки. Вона напевно не чула слів, це радше був голос душі.

Отець Максим махав рукою, усміхався і плакав одночасно. Я не бачив, як реагувала Дарця, але батько переживав велику радість, що побачив доню живою. Заразом в його очах відбивався біль душі за долю дитини.

Та стріча тривала не довше, ніж одну хвилину, але батько переживав її кілька днів. Був мовчазний і задуманий.  Мені було дуже приємно, що поміг отцеві.

Житгя в камері пливло своїм річищем. Спека і сморід відбирали решту сил людині. А блощиці не давали спокійно проспати тих кілька годин уночі. Червневі дні своєю спекою давалися нам добре взнаки. Може б ми того були так не відчували, але переповнення в камері, що не можна було знайти зайвої п’яді місця на підлозі, коли всі поклалися до сну, – цілком відповідало окресленню «оселедці в бочці».
Кожного дня я вилазив на вікно, особливо тоді, коли на подвір’ї проходжувалася якась група в’язнів. Я ще раз мав нагоду стрінути Дарку Коверко з її невідступною подругою, теж чорнявою і з косами.

У неділю 22-го червня 1941 року, вдосвіта, як звичайно, нас вивели групами до умивальні. Трохи відсвіжені, ми повернулися до камери, о. Коверко провів молитву й ми поклалися досипляти ночі, очікуючи сніданку. У камері був абсолютний спокій. Більшість в’язнів спала, інші дрімали, дехто склонив голову на коліна, сидячи на підлозі, і в такій позі молився.

За вікном почав світати Божий день, На даху тюрми цвірінькали горобці, а може і крикливі малята ластівок чи горобців, які чекали теж на сніданок, як ми в камері.

Я лежав навзнак на підлозі і вдивлявся в небо, яке із сірої барви поступово переходило в синю. Хмаринки-баранчики почали рожевіти. Десь іздалеку до вуха доходив гук моторів. Чимраз виразніше було чути літаки, які зближалися. Нагло ранішнім спокоєм сколихнув вибух – один, другий, третій…
Всі в камері, як на команду, зірвалися на ноги й на мить застигли, немов закляті. З десяток уст роздалося слово «війна», яке зависло в камері й добиралося до свідомости кожного в’язня.  Ми мовчки підходили по свою порцію чаю й верталися знову, але вже з переконанням, що таки війна вибухла.

Ми ще не докінчили пити чаю, як кілька бомб вибухли близько тюрми, й детонації сколихнули мурами, що аж де-не-де вікна потріскали. Це вже тобі не жарт! Коли стало питання про долю в’язнів під «опікою» НКВД, то на думку насунувся чорний здогад: «Чи пощадять московські енкаведисти українських політичних в’язнів?» У гуманність московських комуністів ніхто з нас не вірив. Відрядження такого великого числа енкаведистів до приміщення тюрми нічого доброго не віщувало. Тому наш настрій мінявся, залежно від міркувань, які поставали в часі дискусії про ситуацію й наше положення у зв’язку з війною.

Отець Коверко відслужив Службу Божу, яку ми вислухали з набожністю. Друзі почали приступати до Святої Сповіді, хоч і не було св. Причастя.

Принесли нам обід, але із спізненням. Це був наш останній обід і взагалі харч.

Отець Коверко дуже турбувався за долю своєї дочки Дарці. Я потішав його, як міг, і переконував, що жінок, можливо, пощадять. Обід проходив у повній тиші, тільки було чути сьорбання ріденької юшки. Ніхто не говорив. В камері панувала гнітюча атмосфера.

Коридором пройшов гурт осіб, твердо ступаючи по підлозі. Ми завмерли в очікуванні, бо кроки пристали коло нашої камери. Та ні, чути було, як відкрилася сусідня камера.
Я приклав вухо до дверей. Викликали прізвища: – Вихаді побистрей! – наглив енкаведист.
– З речами? – запитав котрийсь із викликаних.
– Нє нада, там тебе будєт тепло!
Сім пар босих ніг забубоніли по підлозі, а за ними твердо застукотіли зап’ятками енкаведисти й забряжчала зброя. Всі зійшли сходами вниз, опісля зайшли з подвір’я у підвал тюрми напроти тюремної каплиці. По камері немов би пролетів вістун смерти, всі наслухували.

Не минуло багато часу як наші серця прорізали глухі постріли з підвалу… Так закінчився тернистий шлях першої групи політичних в’язнів, членів ОУН, у Бриґідках. Ще того самого дня з нашої камери викликано кількох в’язнів. І так з кожної камери. Те саме діялося й по інших відділах.

Енкаведисти, слідчі, тюремна обслуга й підсилення іззовні працювали вдень і вночі. Виводили групи за групами, в камері людей усе меншало. До камери вже ніхто не приніс більше води, не то харчів. Залишені в камері молилися разом з о. Коверком, приготовлялися на вічну дорогу свідомо і зі спокоєм, якби це було відомо людині від самого початку її існування і з тією думкою вона вже давно погодилася. Бо чи ж можна було сподіватися іншого кінця, коли розстріли в підвалах продовжувалися безперервно. Стояло тільки питання часу, хто піде скорше, а хто пізніше. Була ще одна надія: як скоро німці здобудуть Львів і перервуть велетенські обороти московського кола смерти. Правда, армія ввесь час втікала Городецькою й Казимирівською вулицями, але за той час жертви безневинно падали кожної хвилини.
В середу ми по черзі сповідалися в о. Коверка, навіть деякі старшини польської армії латинського обряду теж приступали до сповіді.

Енкаведисти наче показилися, немов мали відповідати своєю головою за невиконання морду над усіми в’язнями у Бриґідках. По кільканадцять в’язнів убувало з камери кожного дня. Кінець був аж надто ясний. Із того кожний здавав собі справу. В більшості в’язні були спокійні, вже давно погодилися із своєю долею. Деякі нервувалися й не витримували переживань, просто – божеволіли.

Сиділи ми попід стінами, голодні і спрагнені, бо вже від неділі жодного харчу, ні води не одержували. Зрештою, зайвий клопіт, бо й так усі присуджені на смерть. Викликали о. Коверка, який забрав свої речі з мішечком, поблагословив друзів у камері і спокійно вийшов».

Вулиця Казимирівська у Львові. В’язниця «Бригідки» після відходу Червоної армії у червні 1941року
Вулиця Казимирівська у Львові. В’язниця «Бригідки» після відходу Червоної армії у червні 1941року

 

15- 18 січня 1941 року у Львові відбувся великий політичний процес, на якому перед радянським судом стали 59 молодих українців, головним чином, студентів Львівського університету. Їх обвинувачували в приналежності до ОУН та протидержавницькій діяльності. Серед обвинувачених було 37 чоловіків і 22 жінки.  З них 42-є, в тому числі – 11 жінок, були засуджені до смертної кари. Процес був закритий, нікого з громадськості, як і родичів підсудних, до залу суду не допускали.

З того часу, коли Червона армія зайняла Західну Україну минуло півтора року. За цей порівняно короткий період  більшовики встигли провести погром усього українського громадського і політичного життя. Влада розпочала наступ і на Українську Греко–Католицьку церкву.

На цей час єдиною організованою політичною силою залишалась формація ОУН. В умовах польської окупації вона діяла нелегально, отже і при совітах, в новій більшовицькій дійсності, діяла в підпіллі. Це було не просте завдання, бо її членство становила головним чином патріотична молодь, готова на ризик і самопожертву заради світлої  мети.

Більшовики вже на початку свого правління прагнули поставити українську громадськість на коліна, показати безперспективність усякого роду опору новій владі. Свідченням того стали  методи, які застосовувались при слідстві, буквальне вибивання зізнання, жорстокість вироків, навіть не зважаючи на те, що дехто з підсудних не досягнув свого повноліття. Як показав процес і про що свідчила поведінка підсудних, своєї  цілі нові володарі таки не досягли.

У своїх спогадах Дарія Коверко згадує : “Як я все це витримала, сама не можу зрозуміти. Може тому, що я виробила собі до моїх суддів таке почуття, ніби вони взагалі не є людські істоти, тому не можуть вони мене ані образити, ані скривдити, й тому не треба мені на них звертати ніякої уваги. Під час допиту старалася я абсолютно ні про що не думати. А коли мене били, тоді дивилася на моїх суддів та шукала смішних рисок у їхніх перекривлених обличчях, що здавалися мені якимись дивовижними, нелюдськими масками”.

Дарія, як учасниця «процессу 59–ти» була засуджена до розстрілу, а згодом помилувана із зміною міри покарання на термін 10 років. Другого дня німецько–радянської війни ( 23 червня 1941 року) вона вирвалась на волю з Бригідок з групою в’язнів, котрим до певної міри пощастило. У в’язницю потратила авіаційна бомба, що cпричинила паніку серед енкаведистів і вони хвилево опустили тюрму. Це сталось в ніч з понеділка на вівторок . Разом з  Даркою Коверко на волю вийшли Марта Грицай, Людка Малащук і Зеня Матійчук. Двері відкрили тюремні посмітюхи, які знайшли ключі від тих камер на Руській вулиці.

Дарка вибігла на вулицю Казимирівську, звернула в напрямку лікарні на Джамбула, де сховалась у пивниці будинку, пізніше переховувалась у знайомих. В такий спосіб їй вдалось врятуватись від вірної смерті.  

Дарія Коверко, учасниця процесу 59 – ти, засуджена до розстрілу.
Дарія Коверко, учасниця процесу 59 – ти, засуджена до розстрілу.

 

29 червня до Львова увійшов загін “Нахтігаль” Романа Шухевича. Богдан Казанівський зустрівся з Даркою, котра хотіла довідатися всі подробиці про свого батька о. Коверка. «Я все розповів і старався її потішити. Вона мужньо прийняла найгіршу можливість долі свого батька. Чергову зустріч ми мали в домі Б. Левицького, який був жонатий із сестрою Дарки Коверко. Там я мав нагоду пізнати, крім Дарки, ще дві доньки о. М. Коверка, Оксану й Любу».

Дарії Коверко вдалось перебратися на захід і після закінчення  війни  виїхати на проживання до Америки.

70 років після показового судового процесу у Львові живими залишились четверо свідків тих подій. Троє, Дарія Коверко, Марта Грицай і Теодор Крупа, мешкають у Нью-Йорку, а Ольга Попадин – у Львові.

Андрій КНИШ

Напишіть відгук