Іван Тиктор, або видавець, який любив свою батьківщину

0
817
Іван Тиктор, або видавець що любив свою батьківщину

Наприкінці 30-х років минулого століття львівські промисловці на своєму з’їзді одноголосно обрали головою товариства видавця, власника концерну “Українська преса” Івана Тиктора. На той час він був одним з найбільш впливових та успішних підприємців Галичини. Йому неодноразово пропонували балотуватися до Сенату або в Сейм, але Тиктор відмовлявся, надаючи перевагу видавничій справі та просвітництву. Висоти, яких досягнув цей видавець були результатом його цілеспрямованої праці та неабиякого бізнесового таланту.

Народився Іван Тиктор у містечку Красне (нині смт. Красне Буського району) у переддень різдва Івана Хрестителя 1896 року в сім’ї рільника Микити Тиктора. Батьки й не здогадувались, що їхній первісток зробить вагомий внесок у розвиток української видавничої справи, хоча доля дала їм виразну підказку. Коли Івасеві виповнився приблизно рік, то його мати Наталія вирішила поворожити, щоб дізнатися майбутнє покликання малого. Для цього перед ним розклали різноманітні ремісничі знаряддя, а разом з тим молитовник та гроші. Предмет, який обере дитя, мав вказати на його майбутній фах. Проте Івась, недовго роздивляючись, однією рукою потяг молитовник, а другою схопив гроші. Такий результат ворожіння став несподіванкою для батьків та хресних, які були очевидцями цього дійства. За їхніми міркуваннями, молитовник вказував на священиче покликання, а гроші на багатство чи купецтво, але ці речі ніяк не поєднувались між собою. Зрештою зійшлися на думці, що малий стане єпископом. При цьому ніхто з них не втямив, що молитовник є також і книгою, друкованим виданням, на якім можна заробляти гроші.

Іван Тиктор – видавець
Іван Тиктор – видавець

Те віщування швидко згубилося у буденних клопотах та турботах про сім’ю, що збільшувалась. Незабаром Іванко пішов у початкову школу в Красному та успішно її закінчив. Вчитель вважав його здібним до науки. То ж Микита Тиктор подбав, щоб син продовжив навчання у найближчій на той час Рогатинській гімназії з українською мовою викладання. Саме в тій гімназії тоді працювали: професор Михайло Галущинський (згодом командир легіону УСС), Никифор Гірняк (згодом організатор УГА), письменник Гнат Мартинець, історик Іван Крип’якевич, письменник Антін Лотоцький. Викладацький колектив дбав, щоб учні не тільки отримали ґрунтовні знання, розвинули свої таланти у численних гуртках, а й зростали національно свідомими. Під час навчання в гімназії Іван захопився театром. Він з успіхом виконував ролі у виставах, які ставили гімназисти, а разом з тим добре зарекомендував себе, як співак та декоратор. Через пару років на канікулах він організував у Красному драматичний гурток і поставив “Назара Стодолю”, взявши на себе не тільки роль Назара, а й обов’язки режисера, художника, хормейстера та реквізитора. Вистава мала величезний успіх серед краснян. Про неї згадували ще багато десятків років.

Чотар Іван Тиктор
Чотар Іван Тиктор

Рік по тому вісімнадцятирічний Іван опинився в “театрі” бойових дій. Тоді, у 1914, весь випускний гімназіальний клас добровільно увійшов до лав українського легіону стрільців. Там Іван Тиктор дослужився до офіцерського звання чотаря. Після падіння ЗУНРу він потрапив у концентраційний табір біля Ґданська. Довідавшись про це, Микита Тиктор випросив у війта Красного свідоцтво лояльності до влади, яке посприяло звільненню сина. Проте жоден “папір” вже не міг надати таким, як Іван, право на закінчення гімназії.

У 1921 Іван Тиктор вирішив екстерном скласти екзамени на вчителя при Третій державній учительській семінарії у Львові. При тім його погляди на історію кардинально розійшлися з поглядами викладача-шовініста. Зрозуміло, що іспиту Тиктор не склав. Мабуть, це було на краще, бо після тієї невдачі Іван пішов на однорічні торговельні курси при “Просвіті” та успішно їх закінчив. Здобуті там знання вже скоро йому прислужилися. Але самих курсів Іванові було замало. Водночас він скористався з можливості навчатися у Таємному українському університеті на правничому факультеті. Підприємливість та порядність Тиктора привернула увагу управління університету. Йому доручили адмініструвати студентський гуртожиток Академічний дім. Іванові вдалося швидко організувати найдешевшу, з-поміж існуючих тоді, студентську кухню. Постачання та обслуговування там завжди були на високому рівні. Крім того кухня ще й давала прибуток, з якого фінансувалось навчання кількох студентів. В той же період за протекцією Степана Шухевича, відомого адвоката, Іван Тиктор стає членом виконавчого комітету кооперативного видавництва “Червона калина”.

Академічний дім по вул. Супінського 17 (нині вул. Коцюбинського, 21)
Академічний дім по вул. Супінського 17 (нині вул. Коцюбинського, 21)

Дивовижно, але попри усю зайнятість Тикторові вистачало сил та часу, щоб зробити щось корисне для громади Красного. І хоча пожвавлення життя українців не подобалося владі, і вона всіляко чинила цьому перешкоди, Іван зумів зорганізувати людей, щоб відремонтувати закинуту церковну крамницю у містечку. Там розмістили кооператив “Сила”, читальню “Просвіти”, товариство “Сокіл”, гуртки “Рідної школи”, курси крою та шиття при “Союзі Українок” тощо. За сприяння Тиктора знову почав діяти драматичний гурток, який ставив кілька п’єс на рік, з’явився хор, а за кілька літ — духовий оркестр (предмет заздрості сусідніх сіл). При такій активності в той період на сон Іванові залишалося не більше чотирьох-п’яти годин.

Іван Тиктор з дружиною Марією
Іван Тиктор з дружиною Марією

У 1923 році Іван одружився з Марією Хом’як. Того ж року він стає самостійним видавцем. Необхідну для цього суму (величезну для того часу) в кілька тисяч злотих допоміг зібрати батько, продавши мед зі своєї пасіки, та дружина, яка продала кам’яницю зі свого посагу.

Папарівська кам’яниця (вул.Руська 18).
Папарівська кам’яниця (вул.Руська 18).

Видавництво, яке спочатку розташовувалось на вул. Руській 18, а потім на вул. Боїмів 4 (тепер Староєврейська), почало видавати  часопис “Новий час” (спочатку тижнева, а згодом щоденна газета). Першим редактором часопису став Дмитро Паліїв. Газету вигідно вирізняли авторитетні автори, плюралізм думок, ґрунтовні репортажі, історична публіцистика, фейлетони, ілюстрації та фоторепортажі, карикатури, новини спорту. Часопис швидко здобув популярність і увійшов до списку видань, які “Просвіта” рекомендувала для читалень, і обійшов у тиражі відому політичну газету “Діло”. Вочевидь Тикторові сподівання на “Новий час” були дуже великими, бо навіть синові Зеновію, народженому у 1924 році, він дав другим іменем — Новчас.

Марія Тиктор з сином Зеновієм
Марія Тиктор з сином Зеновієм

“Новий час” не цурався матеріалів на суспільно-політичні теми, чого часто уникали інші газети, зважаючи на можливі судові справи та вилучення матеріалів. На це редакція часопису згодом знайшла свій спосіб: журналіст Михайло Струтинський порозумівся з прискіпливим цензором і, пригощаючи його кавою (чи чимось міцнішим), просив підказати, як подати статтю, щоб оминути конфіскації.

«Народна справа» — часопис-тижневик для селян, заснований у 1928 році Іваном Тиктором у Львові. Видавався до 1939 року.
«Народна справа» — часопис-тижневик для селян, заснований у 1928 році Іваном Тиктором у Львові. Видавався до 1939 року.

Ще більшу популярність, а відтак і наклад, здобув часопис для селянства “Народна справа”, який вперше вийшов у 1928 році. Заздрісники назвали його “коров’ячою газетою”, бо кожен її передплатник автоматично укладав з віденською страховою компанією угоду на страхування корови. У випадку гибелі худоби власник отримував 70 відсотків її вартості. За час існування газети передплатники отримали понад 700 тисяч злотих відшкодування. Зрозуміло, що кожна така виплата тільки збільшувала довіру до часопису.

Видавництво мало все необхідне для масштабної роботи: друкарню з ротаційною машиною, лінотип, палітурну майстерню, перший у Львові редакційний телефон, автопарк для розвезення преси, кілька сотень співробітників, понад три тисячі кореспондентів.

Діти Івана Тиктора - Наталя та Зеновій
Діти Івана Тиктора – Наталя та Зеновій

Кількість видань поступово зростала. Згодом з’являються ілюстрований тижневик “Наш прапор”, гумористичний журнал “Комар”, дитячий журнал “Дзвіночок”, часопис для Лемківщини “Наш лемко” тощо. При кожній з газет виходила бібліотека для передплатників. Наприклад, бібліотека “Нового часу” публікувала художні твори, “Наукова бібліотека” — науково-популярні, бібліотека “Ранок” — твори для дітей та юнацтва і т.д. Крім того при газетах щорічно виходили календарі “Для всіх”, “Золотий колос”, “Комар”. Найбільшу популярність мав “Золотий колос”, який містив корисні поради по господарюванню і виходив величезним на той час накладом 10 тисяч примірників. Цей календар розкуповували за пару днів. Поміж іншим видавництво випустило першу лемківську читанку, Святе Євангеліє, альбом церковної та світської вишивки та багато інших видань, зокрема листівки до свят.

" Народна гостинниця " у Львові, фото до 1914 року
” Народна гостинниця ” у Львові, фото до 1914 року

У 1934 році Іван Тиктор започатковує концерн “Українська преса”. Згодом він винаймає частину “Народної гостинниці” на вул. Костюшка 1а і переносить туди видавництво. В той період у співпраці зі своїм колишнім вчителем з гімназії, Іваном Крип’якевичем, Іван видає концептуальні історичні праці: “Історію України від найдавніших часів до 1923”, “Історію українського війська”, “Історію української культури”. Особливістю цих видань було те, що вони виходили щомісячно зшитками по 48 сторінок. Виручені за випуск гроші йшли на друк наступного зшитка. Наприкінці передплатники отримували гарно оформлену обкладинку для цілого видання. Цей видавничий експеримент Тиктора був успішним.

Іван Петрович Крип'якевич
Іван Крип’якевич

Зухвалим кроком Івана було видання молитовника “Вірую” у співпраці з друкарнею отців василіян у Жовкві. Таку літературу вперше друкували українською, а не церковнослов’янською мовою. А ще молитовник містив тексти пісень-гімнів “Боже великий, єдиний”, “Боже, послухай благання”. Через згадані патріотичні пісні суд ухвалив конфіскацію усього стотисячного накладу. Проте більшу частину тиражу завчасу вдалося збути людям. Заарештували лише 80 екземплярів, які знайшли на складі.

Поза видавничою діяльністю Тиктор був ще й меценатом. Він підтримував “Просвіту” та “Рідну школу”, сприяв становленню кооперації у селах, допомагав малозабезпеченим краянам, оплачував адвокатські послуги на політичних процесах, зокрема для молодих оунівців Ілярія та Василя Куків.

Від самого початку Тиктор мав переконання, що кожне видавництво має заробляти на себе, а не животіти за рахунок жертводавців. Тому приділяв особливу увагу рекламі та широко застосовував її у своїх виданнях. Перевагу мали рекламодавці-українці. Разом з тим в матеріалах читача заохочували купляти у “свого”, щоб підтримувати і розвивати “своє”.

Дружина Івана Тиктора - Марія Хом'як-Тиктор
Дружина Івана Тиктора – Марія Хом’як-Тиктор

Шукаючи додаткові можливості заробітку на видавництво, Іван Тиктор започаткував у Красному виробництво ячмінної кави з цикорієм “Золота кава”. Напій мав успіх і приносив прибуток.

Задумів та планів у Тиктора було ще багато, проте прихід більшовиків у 1939 році поставив крапку на їхній реалізації. “Визволителі” конфіскували концерн Тиктора і на тій базі почали видавати газету “Вільна Україна”. Уникаючи переслідування, Іван разом з сім’єю мусів виїхати зі Львова до Кракова. Спромігся зорганізувати там релігійне видавництво “Нове життя”, яке згодом, з приходом німців, переніс до Львова, а потім передав отцям студитам.

Радянська газета «Вільна Україна», № 108, 10 травня, 1941 року. Фото Мирослава Ляхович
Радянська газета «Вільна Україна», № 108, 10 травня, 1941 року. Фото Мирослава Ляхович

Тиктор не полишав надії створити більше видавництво в умовах німецької окупації. Проте сподівання розпочати справу в Києві були марними — окупанти саме розстріляли працівників редакції “Українського слова”. Трохи краще пішли справи в Рівному, де Іван Тиктор налагоджував роботу видавництва “Волинь”. Але у вересні 1943 року його та інших працівників видавництва заарештували. Він потрапив у концтабір. Дивом вибрався звідти і втік до Австрії. Там, в Інсбруку, йому вдалося видати декілька книжок, розмовників та листівки. Недовго по тому туди переїжджає його дружина та донька Наталя. У вирі подій згубився слід сина Зеновія. Лише згодом дізналися, що він загинув у луцькій тюрмі.

У 1948 Тиктор з сім’єю переїхав до Канади. Оселився у Вінніпезі  і очолив там часопис “Нове життя”. Згодом створив видавництво “Клуб приятелів української книжки”, в якому перевидав найбільші видання свого концерну. Всього 40 видань, а це в десять разів менше, ніж йому вдалося видати раніше в Україні. Проте навіть той мізер розходився дуже мляво. За словами Тиктора, “занглійщена молодь” не надто тим цікавилася.

Біля батьківськоі хати у першому ряді: дружина Івана з сином Зеновієм, батько Івана - Микита Тиктор, мати Івана - Наталія Тиктор з онуком Мирославом Черевком, сестра Івана - Анна з дітьми Богданом та Марією, тримає квіти наймолодша сестра Івана - Ольга; у верхньому ряді: сестра Івана, Ксеня, Іван Тиктор, сестра Марія Тиктор-Черевко, швагро Івана Аксентій Постолюк, сестра Софія Тиктор-Постолюк, брат Івана - Андрій.
Біля батьківськоі хати у першому ряді: дружина Івана з сином Зеновієм, батько Івана – Микита Тиктор, мати Івана – Наталія Тиктор з онуком Мирославом Черевком, сестра Івана – Анна з дітьми Богданом та Марією, тримає квіти наймолодша сестра Івана – Ольга; у верхньому ряді: сестра Івана, Ксеня, Іван Тиктор, сестра Марія Тиктор-Черевко, швагро Івана Аксентій Постолюк, сестра Софія Тиктор-Постолюк, брат Івана – Андрій.

Тим часом вся родина Івана в Україні зазнала репресій. Ще незадовго до відступу перед німцями, більшовики заарештували його молодшого брата Андрія. Відтоді жодної вістки від нього чи про нього не було. Матір Івана, сестер з сім’ями та дружину загиблого брата з малими дітьми вивезли в Сибір. Не всі з них згодом повернулися до рідного краю.

Не судилося ще раз побачити Вітчизну й самому Іванові. Його не стало 26 серпня 1982 року. Помер в Оттаві і похований на цвинтарі “Гора спокою”.

Ольга ПАДКОВСЬКА

Напишіть відгук