Іван Лисяк-Рудницький: від емігранта-контролера до реформатора освіти

0
413
Іван Лисяк-Рудницький: від емігранта-контролера до реформатора освіти

Його називали інтелектуальною зіркою української еміграції. Хоча він за своє життя не написав жодної книги, проте есе та статті Лисяка-Рудницького суттєво вплинули на наукове життя в Україні. У нього був складний характер, але студенти натовпами ходили на його лекції та піднімали страйки на його підтримку. Та він так і не дожив до свого визнання на Батьківщині.

Іван Павлович Лисяк-Рудницький (взято з https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D1%81%D1%8F%D0%BA-%D0%A0%D1%83%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87)
Іван Павлович Лисяк-Рудницький (взято з https://uk.wikipedia.org/)

Народився Іван Лисяк-Рудницький 29 жовтня 1919 року у Відні в родині адвоката Павла Лисяка та педагога Мілени Рудницької, (через що власне і отримав подвійне прізвище.) Його батько був  відомим політиком, зокрема став послом польського Сейму від Українського Народно-демократичного об’єднання (УНДО) – найбільшої української партії в міжвоєнній Польщі. Мати стала відомою громадською діячкою, очолювала Союз Українок та певний час навіть була послом Сейму від УНДО. Такий союз інтелектуалів зіграв не останню роль у формуванні особистості Івана.

Дитинство

Однак шлюб виявився не надто вдалим, і невдовзі, коли хлопчикові було два роки, пара розлучилась. Іван залишився з матір’ю, однак батько аж до своєї смерті у 1948 році матеріально допомагав синові. Це був доволі складний час у політичному житті. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років українські діячі хоч і втрачали надію на створення власної держави, однак були змушені пристосовуватись до нових реалій.

Президія Союзу українок. В центрі – Мілена Рудницька
Президія Союзу українок. В центрі – Мілена Рудницька

Хлопець отримує дуже ґрунтовну освіту. У 1925-1929 роках він навчається в українській початковій школі у Львові, а невдовзі продовжив навчання у Академічній гімназії. Це був престижний навчальний заклад, який надав якісну освіту. Навчався Іван у гуманітарному класі, де обов’язковими предметами були грека, латина та дві сучасні мови. У 1937 році Іван завершує гімназію та вступає на навчання на юридичний факультет Львівського університету. Це був час, багатий на політичні та культурні події. Змінювалась карта Європи, змінювалось суспільство в Галичині.

В студентські роки Іван активно цікавився мистецьким життям (у нього навіть була звичка перечитувати усі літературні новинки) та навіть намагався самостійно писати. Зокрема під час канікул він працював у редакції газети “Діло” – найпопулярнішої газети Західної України, а також під псевдонімом “Іванна Брусна” писав у журналі “Жінка”.

Львівський університет у 30-ті роки. Фото: uk.wikipedia.org
Львівський університет у 30-ті роки. Фото: uk.wikipedia.org

Проте були і складні випадки,  у 1938 році під час масової бійки між українськими та польськими студентами Івана було побито кастетами, після чого залишився шрам на чолі на все подальше життя.

Але ще під час навчання Лисяк-Рудницький захопився гетьманськими ідеями. Зокрема до цього багато в чому спричинився Омелян Пріцак, з яким Іван познайомився в університеті. Він не поділяв захоплення націоналізмом, який був популярним серед галицької молоді.

Війна та еміграція

Однак події розвивались швидко – розпочалась Друга світова війна. Прихід радянських військ у вересні 1939 року. застав зненацька значну частину галицької інтелігенції. Іван та його мати залишились у Львові. Мілена влаштувалась на роботу шкільним інспектором.

Мілена Рудницька, 1930-ті
Мілена Рудницька, 1930-ті

Однак все сильніше розгорталась політика радянізації. Тому, завершивши осінній семестр, Іван разом з матір’ю нелегально добирається до Кракова. Влітку 1940 року вони переїхали до Берліна, а восени Іван стає студентом факультету зовнішніх відносин.

У 1943 році завершує навчання та починає писати докторську дисертацію у Празькому університеті під керівництвом професора Едуарда Вінтера про політичні погляди Драгоманова. Також стає керівником Української академічної громади в Празі. Але молодому дослідникові довелось захищати незавершену дисертацію у квітні 1945 року. Відразу після цього Іван разом з матір’ю переїжджає до міста Фельдкірха, яке опинилось у французькій зоні окупації. Після смерті батька у 1948 році Іван починає відчувати матеріальну скруту.

Зібрання еміграційного гуртка. Іван Лисяк-Рудницький стоїть зліва. Коло нього Омелян Пріцак. Фото: incognita.day.kiev.ua
Зібрання еміграційного гуртка. Іван Лисяк-Рудницький стоїть зліва. Коло нього Омелян Пріцак. Фото: incognita.day.kiev.ua

Але вже наступного року одружується з Мері Джоан Бері, яка походила зі старої американської квакерської родини. Вона працювала в женевському бюро квакерів. Через два роки молода сім’я переїжджає до США. Спершу Іван працює у Гарвардському проекті інтерв’ювання втікачів з СРСР, а згодом отримує стипендію для навчання в Колумбійському університеті. Якраз тоді і настає перший дослідницький успіх – під його редакцією виходить друком збірник листів Михайла Драгоманова.

США

У 1954 році, по завершенні навчання історик мав отримати призначення на посаду наукового співробітника Східноєвропейського інституту при Колумбійському університеті, однак ЦРУ не затвердило його на посаді, мотивуючи це нібито “прорадянськими симпатіями” молодого дослідника (це був час так званого “полювання на відьом”). Після цього Лисяк-Рудницький був вимушений переїхати до Філадельфії до батьків дружини, де працював контролером у громадському транспорті.

Збірка праць Івана Лисяка-Рудницького. Фото: http://toloka.to/
Збірка праць Івана Лисяка-Рудницького. Фото: http://toloka.to/

Через два роки йому вдалось отримати посаду асистента-професора у католицькому коледжі Ля Саль. Паралельно від починає співпрацювати з деякими діаспорними виданнями, зокрема з газетою “Українські вісті” та журналом “Зустрічі”.

Свою наукову працю він трактував як своєрідний громадський обов’язок. На його тверде переконання, еміграція має специфічні завдання, історичну місію, яку може виконати лише вона. Її основні завдання лежать не в площині політики, а в площині інтелекту, думки, культури.

Згодом Лисяк-Рудницький починає писати для журналу “Листи до приятелів”, а особливо активно починає співпрацювати з журналом “Сучасність”, який було створено у 1961 року та який став одним з найвідоміших видань української еміграції. У журналі він працював 6 років, однак у 1967 році після конфлікту з редакцією Лисяк-Рудницький припиняє співпрацю з виданням.

Іван Лисяк-Рудницький у 60-ті роки. Фото: m.krytyka.com
Іван Лисяк-Рудницький у 60-ті роки. Фото: m.krytyka.com

У цей час відбувся один випадок: на початку грудня 1964 року Лисяк-Рудницький їхав на автобусі, а позаду нього сиділа афроамериканка, яка слухала музику в транзисторі. Надто гучний звук заважав йому читати книжку і він попросив її зменшити звук. Однак вона, вважаючи, що це прояв расової дискримінації, зробила навпаки. Тоді він вирвав у неї з рук транзистор та вдарив ним її по голові.

Водій  викликав поліцію і Лисяк-Рудницький був затриманий. “Нью-Йорк Таймс” навіть жартома назвала його “Іваном Грозним”. Але найцікавіше те, що після того, як про цю справу написали газети, у громадському транспорті Філадельфіїї було заборонено слухати транзистори.

Останні роки

Лисяк-Рудницький розпочинає роботу над докторською дисертацією, однак тут у нього розпочинається криза в особистому житті. Погіршились стосунки з дружиною, що врешті-решт призвело до розлучення. Також погіршились відносини з матір’ю. Він намагається врятуватись в роботі, але декілька років дослідник часто змінює місце роботи. У 1967 році він нарешті влаштовується на роботу у Американський університет у Вашингтоні.

Американський уніеврситет у Вашингтоні. Фото: www.nbcwashington.com
Американський уніеврситет у Вашингтоні. Фото: www.nbcwashington.com

Дослідник намагався контактувати з українськими радянськими вченими, що стало поштовхом для найвідомішої політичної акції Лисяка-Рудницького. У 1966-1967 рр. він підготував текст політичної заяви, яка на його думку мала б стати новою політичною платформою для інтелігенції УРСР та основою для реформування СРСР.

У заяві йшлось про необхідність незалежного судочинства, встановлення громадянства УРСР, надання українській мові статусу державної, легалізувати греко-католицьку та автокефальну православну церкву тощо. Однак радянське керівництво не сприйняло цієї заяви, і еміграція виступила різко проти цього кроку. Також він намагався організувати лекції американських професорів у вузах УРСР, однак ці наміри не знайшли підтримки.

З кінці 60-х років у вченого загострились відносини з керівництвом університету. Це призвело навіть до студентського страйку на підтримку Лисяка-Рудницького. Але все ж історик був вимушений шукати нове місце роботи. До цього також долучились і особисті обставини. Влітку 1968 року він одружився з Олександрою Черненко, яка жила в Едмонтоні. Згодом дослідник отримує посаду професора східноєвропейської історії в Альбертському університеті в Едмонтоні.

анадський інститут українських студій. Фото: www.encyclopediaofukraine.com
Канадський інститут українських студій. Фото: www.encyclopediaofukraine.com

Він повністю переходить у наукову сферу та стає ініціатором створення Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті, працює над циклом лекцій з історії України та публікує  ряд праць. Багато років він тісно співпрацював з відомим польським публіцистом Єжи Гедройцем та його журналом “Культура”. Однак передчасна смерть завадила реалізації багатьох планів. Помер вчений 25 квітня 1984 року від інфаркту.

Олег МАГДИЧ

Напишіть відгук