Історія створення літературно-меморіального музею Т. Г. Шевченка на батьківщині Кобзаря (відео)

Історія створення літературно-меморіального музею Т. Г. Шевченка на батьківщині Кобзаря

Сьогодні ми розпочинаємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

І першою, зрештою як і під час конференції, буде доповідь завідувача літературно-меморіального музею Т.Г.Шевченка Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Ольга Бондаренко. Тема доповіді “Історія створення літературно-меморіального музею Т. Г. Шевченка на батьківщині Кобзаря”.

“Є куточок землі –
України всієї окраса.
Той куточок землі
На колишній садибі Тараса.
Тут ошатний музей
Задивився у далеч осінню.
Тут на чистий папір
Я слова щиросердні посію.
Хай зійдуть та цвітуть
Мої думи, мов квіти останні.
Я їх у серці плекав,
Щоб зродились вони на світанні.
Щоб між люди пішли.
Як колись – там Тарасові мислі.
І хоч їм не дійти
До його геніальної висі,
Та надія живе:
В чиєсь серце впадуть мої зерна
І один іще хтось
На дорогу любові поверне.
Завіта в цей куток,
Що всієї країни окраса,
І вклониться землі
На колишній садибі Тараса.
(Анатолій Савченко)

В рік 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка відзначив 75 річницю літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка на батьківській садибі Кобзаря у селі Шевченкове, Звенигородського району на Черкащині. До 1929 року село називалося Кирилівка, але і сьогодні люди старшого віку кажуть Керелівка, так писав і сам Шевченко. Історія створення музею нероздільно пов’язана з історією садиби батьків Тараса Шевченка.

Завідувач літературно-меморіального музею Т.Г.Шевченка Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Ольга Бондаренко
Завідувач літературно-меморіального музею Т.Г.Шевченка
Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Ольга Бондаренко

Своє раннє дитинство, батьківську садибу Тарас Григорович описує у повісті «Княгиня»: «І от стоїть переді мною наша бідна, стара біла хата, з потемнілою солом’яною стріхою і чорним димарем, а коло хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а коло яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з засохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена стіжками жита, пшениці і всілякого, різного хліба; а за клунею косогором піде вже сад, …а за садом левада. А за левадою долина, а в долині ледь чутний, стиха дзюркотючий струмок, обставлений вербами й калиною та огорнутий широколистими, темними зеленими лопухами; а в цьому струмку під навислими лопухами купається опецькуватий білявий хлопчик, а скупавшись, перебігає він долину і леваду, забігає в тінистий сад і падає під першою грушею чи яблунею і засинає справжнім непорушним сном…» [1, 340].

Садибу батьків успадкував Микита – найстарший Тарасів брат. Відтак на ній проживали його діти та онуки. Хата, у якій виростав малий Тарас, не збереглася. Один з перших біографів Кобзаря Олександр Кониський свідчив: «хата Шевченкових батьків, як знати по останкам печища і ін., що я бачив р. 1892, була невеличка, звичайна хата селянина, ступнів 7-8 в довжину, до ступнів шести завширшки»[3, 32].

Місця дитинства великого українця ще з кінця ХІХ століття стали важливими. Була гостра всенародна потреба у візуальному сприйнятті та осмисленні садиби батьків поета. Всі верстви населення, незалежно від рівня освіченості і незважаючи на статки, прагнули прийти, приїхати на батьківщину Кобзаря.

По смерті Тараса Шевченка у Керелівку їхали його друзі, знайомі, і ті, котрі знали життєвий шлях поета та його геніальну творчість, що брала початок з прадавніх українських джерел. Їхали, щоб почути щебет соловейка, помилуватися цвітом калини та вишневого саду, щоб зупинитися біля могили Катерини Якимівни Шевченко – матері поета, – яку за давнім звичаєм поховали неподалік хати. Люди прагнули відчути могутню енергетику цієї землі, яка огортає кожного силою духу українства, зрозуміти, що вплинуло на формування та становлення малого кріпака Тараса і стало основою його свідомості, його творів, його життя.

Свої думки, поради, пропозиції подорожні записували до найперших Книг вражень. Ось кілька з них: «Наконец-то мне удалось побывать на родине нашего великого украинского писателя, художника и революционера Тараса Григорьевича Шевченко. Не верится, что из такого глухого села маленький пастушок Тарас мог пробить себе дорогу. Это место нужно сохранить как исторический документ.

Сделал для памяти несколько зарисовок памятника Тараса Григорьевича и другие, очень доволен своей поездкой уехал в Киев. 5 сентября 1929 года. Художник-самоучка А. Заславский».

« …На мою думку, мало приділяють уваги дворищу, де родився Т. Г. Шевченко. На цім історичнім місці нужно утворити бібліотеку, музей та культурно оздобити. 18 лютого 1934 року. Кошовий К.»

На початку ХХ століття організатором збереження місця, де стояла хата батьків Тараса Шевченка, був фельдшер керелівської земської лікарні за прізвищем Нетесюк. Тоді склалася діяльна громада селян, що попри заборони властей, робила все можливе для гідного пошанування пам’яті Кобзаря. Було обгороджене місце, де стояла хата Шевченків, розбитий квітник.

1908 року родичі Кобзаря встановили перший пам’ятний знак – жорнове коло. Петербурзький художник на камені написав: “Тут була хата Тараса Гр. Шевченка”. Зараз камінь експонується у фойє музею.

На території садиби росте три акації, посаджені родиною Шевченків на знак 100-річчя від дня народження поета, а на садибі брата Йосипа – дуб. У цей ювілей сільська влада заборонила будь-які зібрання, навіть панахиду не було відслужено.

Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка
Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка

У 1925 році внучата племінниця по брату Микиті Людмила Прокопівна Шевченко у журналі «Україна» №№ 1 –2, опублікувала спогади про садибу, на якій вона (так як і Тарас) виростала. «В ріднім селі Т.Г.Шевченка, Кирилівці, досі носить назву «батьківщини» маленький садочок в садибі онуків поета – дітей Прокопа Микитовича, брата Тарасового. На тім місці стояла хата батьків Тарасових, котру він описав у своїх оповіданнях та змалював у своїм альбомі. Вона згоріла літ 35 тому. Від пожежі заціліли дві посмалені ікони, стіл і дубовий ослін, на якому малим спав Тарас Григорович, і навіть останній раз, коли приїжджав у Керелівку, просив сестри постелити на «складнім полу», щоб пригадать дитячі літа. Ці речі і досі находяться в тій садибі у мого брата Харитона Прокоповича […] на погорілищі пороблено грядки та насаджено було шовковиць та вакацій.

Прокіп Микитович, котрому належала ця садиба, все своє життя мріяв збудувати «капличку», де була б адресна книга для записів відвідувачів, яких було дуже багато. Але ця мрія залишилась мрією – лиш перед самою смертю у 1908р. він поставив там «пам’ятник» – вкопав млинове колесо, а один із відвідувачів, петроградський художник, написав на нім пам’ятку олійною фарбою «тут була хата Т.Г.Шевченка». Про цього художника чомусь виникла легенда, що це був О.Кониський.

У сторіччя народин Тараса (1914р.) гурток київських громадян зробив складку і вислав якусь суму грошей на руки кирилівського фельдшера, щоб упорядкував той шматочок землі. Зразу виарендовано було його на три роки (по 5 крб.), а гурт кирилівської молоді завів дуже гарний квітник, засадив ту площу овочевими та декоративними деревцями, зробили живопліт із акацій.

В 1917р. перенесено було сюди з церковної площі п’єдестал з-під бюста «царя-освободителя» і вкопано поруч із каменем. Хтось подарував тоді малесеньке гіпсове погруддя і його поставлено на постаменті, але за кілька років воно розвалилось від вітру та дощу, і напис на камені стерся».

В 1927 році на вищезгаданий постамент піднесли погруддя поета, зроблене з цементу і піску звенигородським скульптором Калеником Терещенком.

Хата батьків Тараса Шевченка. Відтворена 1993 року.
Хата батьків Тараса Шевченка.
Відтворена 1993 року.

В цей час збільшується кількість відвідувачів, які записують побажання в тодішній Книзі вражень: “…побудувати б коло цієї садиби обов’язково музейчика, або ж хоч кімнату пам’яти Тараса”, “Пора вже заснувати заповідник!”. І ще такий запис: “Там, де була хата, де жив Шевченко улаштувати б культурний заповідник, а по сусідству звести музей, де схематично відбити життєвий шлях поета”.

У 1929 році село отримало назву – Шевченкове. Центральну площу села сполучили з садибою Шевченків алеєю, пообіч якої посадили тополі, дуби, липи.

Будівництво музею розпочалося 1935-1936 рр. за проектом архітектора чи групи архітекторів, імена яких не встановлені. Сьогодні наукові працівники досліджують це питання.

22 вересня 1936 року архітектори С.Григор’єв та І.Машков написали про те, що «відвідали батьківщину Тараса Григоровича. Радіємо з великого культурного розвитку, що здійснює заповіт великого народного поета. Музей, що почали будувати, з’явиться великим внеском в справу вшанування пам’яті поета. Треба обладнати його так, як любив Тарас Григорович».

Будівництво велося повільно, про що дізнаємося із записів Книг вражень, де люди наголошують на пришвидшенні будівельних робіт.

На початку 1937 року є запис: «Дело строительства музея им. Т.Г.Шевченко передано Управлению Искусств при Киевском облисполкоме. Надо надеяться, что такое культурное дело встретит должное внимание со стороны местных организаций, особенно Райсовета, Сельсовета а также ближайших сел и колхозов».

У 1939 році до 125-ї річниці з дня народження Кобзаря на його батьківській садибі відкрито літературно-меморіальний музей. Сама будівля має форму тризуба, її унікальне архітектурне вирішення ввібрало в себе елементи українського барокко. На відкриття прибули видатні особистості, поети та письменники: Тичина, Рильський, Сосюра, Корнійчук. Український художник Фотій Степанович Красицький, внучатий племінник по старшій сестрі Катерині, подарував портрет Кобзаря, який і сьогодні розташований на чільному місці у експозиції музею, вважають, що цей портрет єдиний, з якого Шевченко усміхається. З часу відкриття експозиція літературно-меморіального музею змінювалася кілька разів, але кожна була живою і відкритою для людей – Шевченко один для всіх на всі часи.

Церковно-приходська школа села Керелівка 1782 року забудови. Тут навчався Тарас Шевченко
Церковно-приходська школа села Керелівка 1782 року забудови. Тут навчався Тарас Шевченко.

Про першу експозицію музею відомо, що вона містила меблі з хати батьків Тараса Шевченка, цитати з творів поета. Багато репродукцій картин Шевченка були маленького розміру, на що часто нарікали відвідувачі. Першим директором музею став Бондур Михайло Олексійович. Під його керівництвом працювали екскурсовод Явгенія Явтухівна Могильна, наглядач Шевченко Харитон Прокопович, техпрацівник Надя, сторож дід Андрій. Відомо, що з липня 1939 року екскурсоводом працювала Любов Данилівна Мулявко, яка була глибоко обізнана з життям та творчістю Кобзаря, знала російську, англійську, німецьку, польську мови, цитувала не тільки радянських, а й закордонних поетів та письменників.

В роки Великої Вітчизняної війни у селі Шевченкове бойових дій не було. Музей відкривали для відвідувачів родичі Шевченка, які жили поруч.

Іщенко Ганна Никанорівна, садиба якої знаходилася навпроти музею, розповідала про роботу установи у роки війни. Вона з гордістю нагадувала, як Любов Данилівна розповідала німецьким окупантам про Кобзаря на їхній мові, прирівнювала Т.Г.Шевченка до Гейне, Шекспіра. Рукопис-дослідження Любові Мулявко про дитинство поета та місця його дитинства довгий час зберігався у музейному архіві, і у 2006 році працю опублікували у Черкаському видавництві «Брама-Україна» під назвою «Паросток батьківського саду: Зацвіт Шевченкової долі».

З архівних документів відомо, що після звільнення Шевченкової батьківщини у 1944 році у музеї працювало шість осіб. Потік відвідувачів збільшувався.

Готуючись до святкування 150-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка, у 1956 році перед музеєм, на місці батьківської хати поета, встановили гранітний обеліск з написом «На цьому місці стояла хата, в якій провів дитячі роки Т.Г.Шевченко», біля нього розмістили камінь з могили Григорія Шевченка, батька Тарасового (напис на камені висік поет в перший приїзд в Україну 1843 року); з дворища відселили родину Харитона Прокоповича Шевченка у гарний будинок. Тож можемо стверджувати, що з 1964 року садиба, на якій виростав поет і художник, стала музеєфікованою. У 1976 році було проведено капітальний ремонт будівлі музею та оновлено експозицію.

Родичі Тараса Шевченка в селі Керелівка. Фото 1908 року
Родичі Тараса Шевченка в селі Керелівка. Фото 1908 року

В 1989 році до 175-річного ювілею з дня народження Кобзаря групою черкащан у складі Дубового Олексія Мусійовича, Соси Павла Петровича, архітекторів Фурсенка Сергія Михайловича і Собчука Миколи Яковича, молодих художників Геннадія і Ольги Лежньових в короткі терміни створено нову експозицію. В літературно-меморіальному музеї експонувалися меблі пана Енгельгардта з літнього маєтку, стародруки, вироби керелівських майстрів і ремісників, подарунки, що надійшли від родичів Т.Г.Шевченка та багато цінних експонатів, які ширше висвітлювали постать геніального українця. Верховна Рада України відзначила роботу творчого колективу, нагородивши Сосу П.П. почесним званням «Заслужений працівник культури України», а художники Лежньови отримали Почесні грамоти.

У 1989 році, до 175 річниці з дня народження Тараса Шевченка, за його малюнком 1843 року відтворили хату дитинства поета. Інтер’єр наповнили старовинними речами початку ХІХ сторіччя. Кожен, хто переступає поріг, тамує подих і поринає у світ дитинства – і Тарасового, і свого. Відновлена хата має вже свої сторінки історії. У вересні 1992 року стався зумисний підпал. Хата Шевченків згоріла. На її відновлення люди надсилали кошти з ближніх і дальніх міст і сіл країни. У травні 1993 року хата отримала друге життя. Перед музеєм, на місці хати, встановили скульптуру «Тарас мандрує» роботи київського митця Анатолія Куща, щоб означити місце, де колись стояла хата Тарасових батьків.

У 1991 році фойє музею прикрасили гобелени, виткані у Решетилівці на Полтавщині за ескізами черкаської художниці Неоніли Недосєко. На тканому триптиху «Берегиня», «Пісня», «Дума» художниця відтворила історичне минуле української землі, дитинство Шевченка.

У 1998-1999 роках проведено реконструкцію батьківської садиби Шевченка, капітальний ремонт будинку-музею, реекспозицію.

Народний художник України, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка Анатолій Гайдамака створив художньо-літературну експозицію музею. Через музейні експонати подано звичаї, традиції, устрій, соціальні та педагогічні погляди українського народу. У духовному храмі панує атмосфера, співзвучна із дитинством Тараса, з його творчими та життєвими шляхами, переконаннями, громадською позицією. У лютому 2014 року Анатолій Васильович вніс деякі корективи, від чого експозиція стала ще кращою.

Меблі поміщика Енгельгардта, кріпаком якого був Тарас Шевченко
Меблі поміщика Енгельгардта, кріпаком якого був Тарас Шевченко

У літературно-меморіальному музеї Т.Г. Шевченка в різні роки працювали нащадки Кобзаря. Приміром Валентина Терентіївна Шевченко, правнучка по братові Йосипу, тридцять років віддала музею, з яких майже вісімнадцять була директором.

З 1992 року літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка у селі Шевченкове є складовою Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».

Сприйняття музейної експозиції, місць дитинства поета, пам’яток культури, архітектури, природи, художніх полотен через інструменти масової культури (кінофільми, комп’ютерну графіку, відео, телебачення, монументальне мистецтво, рекламу) формує світогляд особистості Українця.

Протягом усіх років діяльності музей поруч із завданням інформативності й виховання любові до Шевченка реалізовував і загальні функції поширення культури взагалі. В усі історичні віхи пропагував Шевченковими словами українську державність, національну ідентифікацію «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

Тарасові Григоровичу Шевченку – поету, художнику, письменнику, академіку-граверу, мислителю, філософу – судилося стати БАТЬКОМ українського народу, стати захисником дітей-українців, стати на захист інтересів цілої нації, зберегти історичну пам’ять рідної землі, навчати синів і дочок одвічної мудрості українства.

В складний для України час, в знаковий рік – 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка один з Українців записав до Книги вражень два рядочки:

«1814. Народився батько нації.
Народилася нація».
Ольга БОНДАРЕНКО
завідувач літературно-меморіального музею Т.Г.Шевченка
Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка»

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Тарас Шевченко. Усі твори в одному томі. К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – 824с.
  2. Фонди Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».
  3. Кониський О.Я. Тарас Шевченко–Грушівський. Хроніка його життя. К.: Дніпро. 1991.

Напишіть відгук