Історія галичанки, яка побачила весь світ, або дивовижні обрії Софії Яблонської

9182

«В моїх мандрівках, з краю до краю, я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате іноді, хоч здалека, схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї», – рефлексувала Софія Яблонська 1934 року.

Блискучі репортажі мандрівниці, опубліковані на сторінках львівських часописів, були справжньою сенсацією у міжвоєнній Галичині. А кожний приїзд до Львова цієї особливої жінки, яка однаково вправно володіла пером, фотоапаратом і кінокамерою, збирав повні «відчитові» зали – у той час покинути свій край для далекої подорожі для більшості галичан було майже нездійсненною мрією. Тому дивовижні історії про мандри українки у невідомі світи всі слухали, затамувавши подих.

Історія звичайної галицької дівчини, яка змогла підкорити тисячі сердець своїми поетичними подорожніми нарисами і стати першою українкою-мандрівницею, відомою письменницею і журналісткою, справді вражає. Софія народилася 1907 р. у Германові на Львівщині у священичій родині. Навчалася в учительській гімназії, драматичній студії, закінчила торговельну школу. Їй пророкували у Львові успішну акторську кар’єру, але молода і завзята панянка покинула все і вирушила 1927 р. до Парижа опановувати техніку знімання документального кіно – звідти почалися її кругосвітні мандри.

Об’їздила Північну Африку, Південно-Східну Азію, Північну і Південну Америку, Австралію. Була не лише мандрівницею, але фотохудожником і однією з перших жінок-кінооператорів документального кіно. Часто виникали конфузи з фотоапаратом чи кінокамерою (остання своїм торохкотінням зчиняла справжню паніку серед тубільців), оскільки в багатьох культурах стосовно них існували суворі табу. Але завдяки своїй щирості та доброзичливості Софії вдавалося проникати у заборонені для європейців місця, наприклад у святині чи приватні помешкання, їй дозволяли знімати таке, що не можна було жодному чужинцеві. Хоч вільно володіла французькою й італійською, частенько доводилося спілкуватися мовою жестів, або, як писала репортерка, «миґами» – щира усмішка «дорогої міс України» (так називали її аборигени) творила дива і їй вдавалося налагодити контакт навіть із вороже налаштованими до європейців мешканцями островів Океанії.

Софія Яблонська була ризиковою – у цьому проявлялася її сильна вольова натура. Не раз мандрівки мали реальні загрози загибелі, однак це не зупиняло мандрівницю – проникала у такі закутки, куди нерідко навіть чоловіки не наважувалися діставатися. Вміла приймати швидкі рішення в екстремальних обставинах – цю здатність мабуть отримала ще в юності, коли з батьками майже шість років поневірялися Росією у злиднях, шукаючи кращого життя. Їй не імпонували подорожі комфортабельними літаками і проживання у зарезервованих номерах люксусових готелів, а справжню насолоду тендітна Софія отримувала від непередбачуваних мандрівок без супроводу провідників – на кораблях середнього класу або вітрильниках, які підбирали її випадково.

Водночас була неперевершеною журналісткою і письменницею – її подорожні нариси критики називали сугестивними, а стиль – барвистим, легким, не переобтяженим зайвими фактами, повний темпераменту і чудового почуття гумору. Окремими книгами у Львові вийшли подорожні нариси «Чар Марока» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939). Іноді читачеві здавалося, що він пливе якоюсь чарівною рікою неймовірних вражень і відчуттів, а на березі – візії дивовижних країн, людей, традицій. Текстові імпресії мандрівниці можна було смакувати, як екзотичне вино чи марципани.

Сміливі і щирі репортажі Софії, зрештою, як і вона сама, не раз викликали неприховане обурення галицького панства, особливо старшого покоління, мовляв де ж то пасує молодій панянці самій мандрувати далекими світами без добропорядного супроводу та надто відверто описувати свої «вражіння». Але коли до обговорення з в’їдливими коментарями долучилася польська преса, українська інтелігенція мовчати не стала – на захист молодої письменниці виступили літературні критики, жіночі кола та об’єднаним фронтом пішла тодішня українська молодь. В обороні Софії став також її працедавець Жан Арден, директор французького товариства «Опторґ-Юнан-Фу», на замовлення якого вона готувала кінорепортажі з Марокко, а потім із Далекого Сходу, вмістивши відповідного листа на шпальтах «Lwowski Ilustrowany Express» та висловивши українці свою глибоку пошану.

Привіт журналу «Нова Хата», Китай, 1935 р.
Привіт журналу «Нова Хата», Китай, 1935 р.

П’ятнадцять років С. Яблонська прожила в Китаї, там познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом, виховувала трьох синів. У цей період мандрівного затишшя та родинного тепла активно вивчала стару китайську культуру, відкривала у собі молоду ґаздиню (називала свого коханого Іваном, годувала галицькими стравами та навчала українських слів), милувалася власноруч заквітчаним городцем по-українськи (мальвами, соняшниками), призвичаювала китайців вишивати рушники, їсти український борщ та доїти корову (останню в Китаї здебільшого використовували як тяглову силу).

Після війни Софія Яблонська з родиною переїхала до Франції, оселилася  у Парижі, а після смерті чоловіка – на острові Нуармутьє біля атлантичного узбережжя Франції. Захопилася архітектурою і дизайном, побудувала віллу за власним проектом у вандейському стилі, самостійно облаштовувала і декорувала, додавши рідних мотивів. Вийшло так вдало, що почала проектувати на замовлення – відтак один із будинків за її проектом був відзначений місцевою комісією архітекторів як художня цінність острова. Знову повернулася до літературної творчості – написала повість-спогад «Розмова з батьком», в якій торкнулася свого дитинства і всього рідного. Навіть з плином часу Софія Яблонська залишалася тією ж спраглою до спілкування і людського тепла – часто приймала у себе гостей і друзів. У такі вечори всі збиралися на веранді, пили амарантовий пунш, розмовляли і читали вголос художні твори. Почувалася  повною сил і нових задумів, плавала в морі з ранньої весни до пізньої осені, щороку їздила в Швейцарію на лижі… Але трагедія 1971 р. обірвала всі плани цієї життєрадісної і невтомної жінки – вона загинула в автокатастрофі.

Софія Яблонська-Уден була неперевершеною жінкою і багатогранною особистістю. Володіла чудовою здатністю зацікавлення світом і людьми, великою спостережливістю та особливою любов’ю до життя. Водночас в її розповідях не було бажання підкорити світ, а просто його пізнати і познайомити чужинців із невідомою, але такою рідною для неї країною. Куди б не манили далекі обрії, вона завжди почувалася українкою, або «дорогою міс Україною».

Дзвінка ВОРОБКАЛО

Джерела:

  1. Калитовська М. Життєвий шлях Софії Яблонської // Слово : Збірник українських письменників. – Торонто, 1979. – Ч. 6. – С. 226–229.
  2. Передерій В. Світ Софії Яблонської // Дзвін. — 1998. — № 8/9. – С. 98–105.
  3. Поліщук Я. Далекі обрії Софії Яблонської // Всесвіт. – 2006. – № 11/12. – С. 187–192.
  4. Софія Яблонська. Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: подорожні нариси / упоряд., передм. і літ. ред. В. Ґабора. – Львів, 2015.
  5. Яблонська С. Мандрівки по Юнані // Нова Хата. – 1934. – Ч. 4.

Фото:

  1. Калитовська М. Софії Яблонській у її 70-ліття // Наше життя. – 1977. – Ч. 5. – С. 6–7.
  2. Софія Яблонська. Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: подорожні нариси / упоряд., передм. і літ. ред. В. Ґабора. – Львів, 2015.
  3. Журнали «Назустріч», «Нова Хата», «Ми і Світ» за період 1932–1939 рр.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.