Історія будинку: від вілли Яна Стики до музею Олекси Новаківського (відео)

0
446
Історія будинку: від вілли Яна Стики до музею Олекси Новаківського

Ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та виставкової роботи”, що проходила 17-18 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь завідувача Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського у Львові Ірини Різун на тему “Історія будинку: від вілли Яна Стики до музею Олекси Новаківського “:

Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського (відділ Національного музею у Львові ім. А. Шептицького) — унікальна пам’ятка історії, культури й архітектури Львова. Експозиція розгорнена в мистецькому ательє, з якого відкривається чудовий краєвид на собор Святого Юра у Львов. Цей пейзаж О. Новаківський змалював у понад ста своїх символічних полотнах — «мальованих розповідях» про Святоюрську гору, за що учні називали його Святоюрським магом.

Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського у Львові Ірина Різун
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського у Львові Ірина Різун

Цю колишню віллу й творчу майстерню польського художника Яна Стики (1858–1925), витриману в неоромантичному стилі, у 1889–1890 роках звів відомий український будівничий Іван Левинський за проектом архітектора Юліана Захаревича. «Вілла, подібна на казковий корабель, вирізняється цікавим просторовим плануванням (поєднує функції житла й мистецького ательє), ліризмом середньовічних ремінісценцій (з використанням стрілчастих вікон), виразним силуетом високого даху з коминами, контрастним поєднанням нетинькованого цегляного мурування з майоліковими панно, дерев’яними обрамуваннями вікон і кольоровою черепицею» [1, с. 91].

Будівля складається з двох частин, які мають різні входи й функціонують окремо. Перший блок — це триповерхове житлове приміщення (вул. Новаківського, 2, тепер — приватні помешкання), оздоблене майоліковим панно на фасаді та кахлями фабрики І. Левинського всередині. Над входом до другого блоку, власне мистецького ательє (вул. Листопадового Чину, 11, від 1972 р. — ХММ О. Новаківського), розміщено гербовий знак цеху малярів — картуш із трьома щитами. Основою композиції наріжного будинку є тераса та майстерня митця з добрим денним верхнім і бічним освітленням завдяки скляній стелі й великому, гостро лучкової форми вікну.

Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові

На прохання Яна Стики, наглядав за спорудженням будівлі Олександр Малачинський — автор біографічного нарису про митця. У цьому життєписі Я. Стики він, зокрема, зазначає, що художник у 1889–1890 роках, перебуваючи в Кельцах, без перепочинку працював і купив земельну ділянку у графа Бадені. Зробив це тому, що «в маленькій імпровізованій майстерні, йому було затісно. Мріяв про велику, світлу, у власному будинку, до того ж у рідному місті — у своєму коханому Львові» [12, с. 22]. Олександр Малачинський і Ян Стика активно листувалися, обговорювали різні деталі спорудження вілли й облаштування майстерні. В одному з листів читаємо: «Нарешті в жовтні 1890 року будівництво було закінчено, і я привітав Янека із сім’єю на порозі їхнього власного дому… Не гаючи ані хвилини, Стика напнув у новій майстерні привезене із собою велике полотно й почав малювати від світанку до ночі!» [12, с. 23].

Картуш із трьома щитами - гербовий знак цеху малярів, над входом в будинок Новаківського
Картуш із трьома щитами – гербовий знак цеху малярів, над входом в будинок Новаківського

До речі, тут Ян Стика разом з Войцєхом Коссаком (1856–1942), Зигмунтом Розвадовським (1870–1950), Людвігом Боллером (1862–1896) та ін. в 1893–1894 роках малювали знамениту панораму «Битва під Рацлавицями» (115 × 15 м), яка до Другої світової війни експонувалася в спеціально збудованому для неї павільйоні-ротонді в Стрийському парку у Львові, а тепер — у Вроцлаві (Польща). 1900 року Ян Стика переїхав до Парижа, а 15 лютого1907 року продав львівський будинок. Віллу придбав великий меценат української культури, греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, а 29 грудня 1908 року подарував її Національному (тоді — Єпархіальному Церковному) музеєві. Коли мова заходить про НМЛ, неможливо оминути імені митрополита Андрея Шептицького, який став для народу не лише Князем Церкви, а й провідником, вихователем і добродієм, «будівничим національної культури та цивілізації…» [6, с. 3]. Одним з найбільших і найвагоміших дарів владики українському народові став Національний музей у Львові — наукова й культурна установа, що вже через 30 років від дня створення перетворилася на одну «з найвизначніших наукових і мистецьких станиць українського культурного життя» [7, с. 1]. Митрополит Андрей не лише заснував цю інституцію (спочатку, 1905 р., як Церковний музей) на базі власної цінної колекції, а й «дарував на матеріяльне забезпечення тої фундації 2 камениці» [4, с. 1] — будинок на вулиці Мохнацького (тепер — Драгоманова), 42 і віллу художника Яна Стики на вулиці Міцкевича (тепер — Листопадового Чину), 11, у якій нині міститься Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського.

Меморіальна дошка Олексі Новаківському (скульптор — Еммануїл Мисько, 1972)
Меморіальна дошка Олексі Новаківському (скульптор — Еммануїл Мисько, 1972)

1913 року в будинку оселився самобутній український художник-експресіоніст і педагог О. Новаківський, який переїхав сюди на запрошення митрополита А. Шептицького із с. Могила біля Кракова (нині — частина краківського району Нова Гута). Як відомо, 1911 року митець був експонентом на виставці Товариства приятелів красних мистецтв у Кракові, на якій серед інших творів було показано понад сто його малярських полотен. Її відвідав митрополит А. Шептицький і, захопившись творами митця, запросив його до Львова, пообіцявши власну меценатську підтримку. Близький приятель О. Новаківського адвокат Іван Голубовський (1878–1957) у своїх спогадах «Розмахом могутніх крил» зазначив, що історія взаємин цих двох великих українців — Олекси Новаківського і митрополита Андрея Шептицького — «гідна богів тому, що був там визначний мистець з одного і справжній володар душ з другого боку» [3, с. 81].

Упродовж майже 20 років митець присвятив своєму благодійникові близько двох десятків малярських творів: «Князь Церкви» (1915, рисунок до цієї композиції є в експозиції), «Тяжкий сон» (1920), «У митрополичому кріслі» (1924), «Владика» (1929–1930), «Митрополит у чернечій рясі» (1930–1931) та ін. Окрім того, художник створив на цю тему понад 200 рисункових портретних начерків і композиційних ескізів.

Митрополит не лише запросив О. Новаківського до Львова, а й усіляко допомагав йому налагодити на новому місці повноцінне творче життя. Зокрема, з ініціативи та за фінансової підтримки А. Шептицького в 1923–1933 роках у майстерні О. Новаківського діяла перша в Галичині українська Мистецька школа, якою керував художник. Спочатку Мистецька школа О. Новаківського працювала на засадах приватного навчального закладу, а з вересня 1923-го до 1925 р. — як окремий мистецький факультет Українського таємного університету, у якому О. Новаківський був деканом, а Осип Курилас — його заступником. Обоє митців проводили  практичні заняття з рисунка та малярства, а лекції з додаткових гуманітарно-професійних дисциплін читали викладачі високої наукової та фахової кваліфікації: психолог С. Балей (1885–1952), письменник М. Вороний (1871–1938), літературознавець і перекладач Я. Гординський (1882–1939), мистецький критик В. Залозецький (1886–1959), архітектор Є. Нагірний (1885–1951), реставратор В. Пещанський (1873–1926), антрополог І. Раковський (1874–1949), філолог та музеєзнавець І. Свєнціцький (1876–1956), митрополит Андрей Шептицький та ін.

Олекса Харлампійович Новаківський
Олекса Харлампійович Новаківський

За майже десятилітній період існування Школи в її стінах навчалося понад 90 учнів. Серед них, зокрема, були: С. Гебус-Баранецька (1905–1985), Лев Гец (1896–1971), С. Гординський (1906–1993), В. Дядинюк (1900–1944), І. Кейван (1909–1993), А. Коверко (1893–1967), Е. Козак (1902–1992), М. Кромпець-Морачевська (1897–1960), Я. Крушельницький (1916–1973), М. Левицький (1913–1993), Я. Лукавецький (1908–1993), А. Малюца (1908–1970), М. Мороз (1904–1992), І. Нижник-Винників (1912–1993), О. Плешкан (1898–1985), Р. Сельський (1903–1990), Г. Смольський (1894–1985) та багато інших. У 1920– 1930-х рр. майстерня О. Новаківського і його Школа були одним із найактивніших осередків українського мистецького життя у Львові. Тут проходили благодійні вечори з нагоди іменин митрополита Андрея, відбувалися виставки, музичні концерти, поетичні читання. А на Теплого Олекси учні Школи та прихильники творчості митця урочисто святкували іменини О. Новаківського. Ці заходи, на яких панувала творча атмосфера, підсилена харизматичністю митця, відвідували визначні представники української творчої інтелігенції (художники, композитори, музиканти, письменники, поети, критики), громадсько-політичні діячі, меценати і шанувальники творчості Маестро. До цього грона, зокрема, належали: митрополит А. Шептицький, О. Барвінський (1847–1926), Д. Левицький (1877–1942), Б. Лепкий (1872–1941), В. Стефаник (1871–1936), О. Дучимінська (1883–1988), М. Вороний (1871–1938), Б.-І. Антонич (1909–1937), В. Старосольський (1878–1942), І. Голубовський (1878–1957), Ю. Морачевський (1896–1935), В. Барвінський (1888–1963), Б. Кудрик (1897–1952), М. Голубець (1891–1942), І. Федорович-Малицька (1893–1945), В. Залозецький (1886–1959), Є. Нагірний (1885–1951), В. Пещанський (1873–1926). Активним учасником мистецьких подій у майстерні О. Новаківського був і художник Осип Курилас (1870–1951), який у 1920-х рр. жив у цьому будинку. Крім того, у 1908–1918 рр. час від часу в одній з кімнат вілли, у партері, жив Модест Сосенко (1875–1920) — талановитий художник-новатор, стипендіат митрополита, автор церковних стінописів та унікального монументального світського розпису в стилі українського модерну в приміщенні Музичного інституту імені Миколи Лисенка у Львові (нині — Львівське державне музичне училище імені С. Людкевича).

Картина Олекси Новаківського "Мойсей" із портретом Андрея Шептицького
Картина Олекси Новаківського “Мойсей” із портретом Андрея Шептицького

Після того, як 1935 р. Маестро помер, мистецьке ательє опустіло. У 1942–1945 рр. тут працював український скульптор і педагог Нестор Кисілевський (1909–2000) — автор гіпсового погруддя А. Шептицького (1937), яке нині належить Національному музеєві. Після Другої світової війни в будинку містилася майстерня Івана Севери (1891–1971), де він, зокрема, працював над проектом пам’ятника Іванові Франку.

Історія створення й відкриття ХММ О. Новаківського складна і довготривала. Питання заснування у Львові цього музею почали обговорювати в культурно-мистецьких колах Галичини і на сторінках тогочасної преси ще в 1930-х рр. Наприклад, Українське товариство прихильників мистецтва у Львові організувало 22 березня 1936 р. вечір, присвячений пам’яті О. Новаківського, на якому В. Залозецький «з’ясував справу оснування музею ім. О. Новаківського». Він, зокрема, сказав таке: «У нас з ріжних причин брак традиції в мистецтві. Місце держави й меценатів повинно у нас заняти все громадянство. При відповідній акції можна створити постійну виставу картин Новаківського, галєрію в його домі, або закупити усі картини до музею» [10, с. 1].

«Згодом, упродовж кількох повоєнних десятиліть, коли творчість Олекси Новаківського була оточена атмосферою негласного ідеологічного недовір’я з боку тоталітарних влад, про заснування музею митця не могло бути і мови. Впродовж цього часу великий малярський спадок О. Новаківського переховувався у нелегких домашніх умовах сім’єю сина Ярослава» [2, с. 1173]. Лише під час «хрущовської відлиги» в пресі починають з’являтися статті, присвячені питанню відкриття музею О. Новаківського. У результаті, у березні 1972 р. з нагоди урочисто відсвяткованого за рішенням ЮНЕСКО 100-річчя від дня народження О. Новаківського, згідно з ухвалою Львівської обласної ради народних депутатів і за активної підтримки культурно-громадських діячів та синів художника в приміщенні майстерні митця було відкрито Художньо-меморіальний музей. Проект першої експозиції виконав син художника — архітектор Ярослав Новаківський. Біля входу в музей встановлено меморіальну дошку з горельєфним портретом О. Новаківського (скульптор — Еммануїл Мисько, 1972). Окрім того, окрасою експозиції є дерев’яне (липа) погруддя О. Новаківського, яке теж вирізьбив у 1960-х рр. Е. Мисько (1929–2000). На внутрішніх дверях — кольорові вітражі «Музи художника» (1992) роботи Аскольда Стернюка, а на вікні сходової клітки — класичний вітраж «Україна» (1986) авторства Володимира Боднара. 2010 року в наріжній ніші будинку встановлено скульптуру Божої Матері роботи Романа Петрука. Піднявшись крутими сходами на другий поверх, ми потрапляємо в майстерню художника, де розгорнено постійну експозицію музею. Тут можна оглянути картини митця й відчути атмосферу його творчої лабораторії.

 

Олекса Новаківський
Олекса Новаківський

Олекса Новаківський (1872–1935) — самобутня особистість в історії українського мистецтва XX ст. У своїй творчості митець зумів синтезувати багаті традиції української народної формотворчості, сакрального мистецтва, фольклору та міфології з модерними здобутками тогочасного західноєвропейського мистецтва. «Новаківський сам собі був “джерелом творчости”, т. з він постійно аж до смерти розвивав свій мистецький талан. Розуміється, цей розвиток не відбувався в якімсь безвоздушнім просторі — тільки теж в змаганню з новочасними течіями в мистецтві. І це постійне змагання мистця, це постійне зусилля віднайти самого себе серед сучасних мистецьких напрямів робить його творчість вічно свіжою і вічно молодою. Він постійно розвиває свій талан, він завжди досконалить свою творчість, він в ніякій стадії свого розвою не стоїть на місці і змагає все і все до щораз то вищих осягів, до щораз то вищих мистецьких форм» [5, с. 526].

Олекса Новаківський "Автопортрет"
Олекса Новаківський “Автопортрет”

У своїх творчих пошуках живописець пройшов шлях від імпресіонізму до символіко-експресивного стилю. І цей розвиток ми можемо простежити, аналізуючи твори, виставлені в експозиції: від ранніх праць «Автопортрет» (1898), «Пейзаж з човном. Соколівка» (1897), імпресіоністичних етюдів з Бойківщини і портретів родини Гогульських-Голубовських — «Портрет Леонтини Гогульської» (1900-ті), «Хлопчик з фіалками», «Весняні мряки. Осмолода» (обидва — 1909) — до програмних (етапних) полотен так званого могилянського періоду «Втрачені надії. Визволення» (1903–1908), «Пробудження на тлі розп’яття» (1914). Ці твори експонуються в першій залі.

У другій залі показано полотна митця львівського періоду — часу найбільшого розквіту його таланту. Працюючи впродовж 1913–1935 рр. у Львові, О. Новаківський постійно реагував на духовні потреби рідного народу. Не залишали його байдужим і вагомі суспільно-історичні події, як-от Перша світова війна, національно-визвольна боротьба українського народу. Як наслідок, з-під його пензля з’являються «піднесені символіко-алегоричні образи». Крім того, «поступово змінюється творчий почерк Новаківського. З плином часу художник починає більше цікавитися експресіонізмом, динамічним, звивистим письмом, дзвінкими, яскравими барвами, які немовби стають символічним записом його схвильованих, нерідко екстатичних почувань» [11, с. 21]. В експозиції показані портрети київських і галицьких князів «Ярослав Осмомисл-воїн» (1919), «Святослав Хоробрий» (1919); алегоричні панно «Мистецтво» і «Наука» (1915), які митець створив для Музичної академії; натюрморти «Музика квітів. Каштани і бузок» (1916), «Хризантеми» (1924–1925), кожен з котрих звучить розмаїттям музичних акордів; символічний краєвид «Юр під захід сонця» (1923), а також портрети його сучасників «Олександр Барвінський» (1932), «Сильвестр Голубовський» (1933), «Дружина у задумі» (поч. 1930-х) та «Автопортрет» (1933), у яких експресивність малярського почерку поєднується із символічним звучанням.

Новаківський Олекса. «Мати Милосердя/Святоюрська Мадонна». 1935 р. Полотно, вугіль.
Новаківський Олекса. «Мати Милосердя/Святоюрська Мадонна». 1935 р. Полотно, вугіль.

Останнім акордом в експозиції музею є незавершений образ О. Новаківського «Мати Милосердя» («Святоюрська Мадонна»), який митець творив для собору Святого Юра у Львові і котрому присвятив увесь останній рік свого життя. Це монументальне полотно могло би стати справжньою окрасою архікатедрального собору Св. Юра у Львові та величавою пам’яткою новітнього українського церковного малярства, але, на жаль, так і залишилося недоспіваною піснею Маестро. «Завершенням величної праці мистця на славу Богові й народові мала стати Святоюрська Мадонна. Провидіння так зарядило, що цей образ став останнім, недовершеним мистецьким завданням Олекси Новаківського… Мистець помер. Але могутня його творчість довгі віки житиме в пам’яті Українців» [9, с. 3].

Цього року експозицію музею суттєво доповнено збіркою творів О. Новаківського, яка має не лише культурно-мистецьке, а й історико-меморіальне значення. 23 травня 2016 року в музеї відбулася презентація творів художника з колекції професора Миколи Мушинки (м. Пряшів, Словаччина), яку він і його дружина Магда передали в дарунок Національному музеєві у Львові ім. А. Шептицького. «Загалом твори із цієї збірки репрезентують малярський почерк та ідейно-тематичні зацікавлення на різних етапах його творчого шляху — починаючи від перших майстерних портретів й імпресіоністичних етюдів раннього, так зв. «могилянського періоду» (1900-ті рр.), і закінчуючи творами 1930-х рр., коли почерк митця набуває виразних рис експресіонізму, а його образна поетика — ознак символістського інакомовлення» [8, с. 19]. А тому надзвичайно важливо, що родина Мушинок (дружина, сини, невістки й онуки) на сімейній раді вирішила, що картини О. Новаківського, які належали їм, «мають залишитись одним цілим» і зберігатися в Україні [8, с. 17].

Цей великодушний і щедрий дар немовби став продовженням того великого чину, який здійснив митрополит А. Шептицький, подарувавши Національному музеєві колишню віллу Я. Стики й несвідомо заклавши в такий спосіб підвалини майбутнього музею О. Новаківського — музею, котрий і нині великою мірою існує та розвивається завдяки жертовності та меценатській підтримці небайдужих людей.

Ірина РІЗУН,
завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського у Львові

  1. Бірюльов Ю. Захаревичі: Творці столичного Львова / Юрій Бірюльов. — Львів : Центр Європи, 2010. — 336 с.
  2. Волошин Л. Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського у Львові / Любов Волошин // Народознавчі зошити. — Львів, 2000. — Зош. 6 (36). — С. 1173–1183.
  3. Голубовський І. Розмахом могутніх крил / Іван Голубовський. — Львів : Аз Арт, 2002. — 116 с.
  4. Закінчення торжеств з приводу 30-ліття Національного музею // Мета. — 1935. — Ч. 43. — С. 1.
  5. Залозецький В. Олекса Новаківський / Володимир Залозецький // Дзвони. — 1935. — Ч. 11. — С. 525–528.
  6. Конрад С. Радісний ювілей / Степан Конрад // Мета. — 1935. — Ч. 29. — С. 3.
  7. Національний музей у Львові // Мета. — 1935. — Ч. 11. — С. 1.
  8. Олекса Новаківський (1872–1935): каталог виставки творів із колекції професора Миколи Мушинки (Пряшів, Словаччина) / авт.-упоряд. Л. Волошин, авт. вст. ст.: І. Кожан, Я. Шуркала, Л. Волошин. — Львів : Національний музей у Львові ім. А. Шептицького ; Київ : Майстер Книг, 1912. — 60 с.
  9. Олекса Новаківський: некролог // Мета. — 1935. — Ч. 35. — С. 3.
  10. Памяті О. Новаківського // Мета. — 1936. — Ч. 13. — С. 1.
  11. Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського: путівник / Національний музей у Львові ім. А. Шептицького ; [авт. тексту Л. Волошин, наук. ред. О. Біла]. — Львів, 2012. — 39 с.
  12. Małaczyński A. Jan Styka (szkic biograficzny) / Aleksander Małaczyński. — Lwów, 1930. — 43 s.

Напишіть відгук