Гостинець Стрийський

0
736
Гостинець Стрийський

“Гостинцем Стрийським волоклися, піднімаючи невеличкі тумани пороху, жидівські будки, накриті рогожею напаковані пасажирами, мужицькі драбинні вози, худоба, гнана на торг …” –  Іван Франко «Борислав сміється».

Єврейська фура, 1897 р.
Єврейська “фура”, 1897 р.

Cпоглядаючи на гостинець, галичани очікували гостей  далеких та близьких, бажаних та непрошених.  Вітали їх хлібом-сіллю, добре приймаючи, бо гість по світу славу розносить.

На карті «Королівства Галіції та Людомерії » Йосифа Ліцганіга (1790 р.) шлях на Стрий пролягав від Львівського Середмістя вулицею Зеленою, далі  через Сихів, Кротошин, і виходив на  звичайний напрямок біля Деревача.

Новий Стрийський гостинець було прокладено Австрійською владою в період з 1790 по 1794 рік. Називали його ще «битим шляхом» –  він був мощений необробленим каменем і проходив від Деревача кугаївськими полями, що й досі мають назву «на шляху», далі «кугаївськими кутами» через ліс  Раслів, загірянськими полями, через Солонку, Зубру до Козельник. У цьому місці шлях роздвоювався і до Львова можна було потрапити через вулицю Зелену, або з боку Кульпарківської через Боднарівку, що була частиною фільварку, який входив до складу громади Кульпарків.

Фрагмент карти доріг у Львівському адміністративному окрузі 1856 р.
Фрагмент карти доріг у Львівському адміністративному окрузі 1856 р.

За даними Дирекції Будівництва Шляхів у 1814 році на відрізку від Солонки до Миколаєва, тобто від 9-го до 40-го км пролягав  державний шлях  № 9/12  Lwow – Klimiec. Усі інші шляхи, що існували на рік 1826, за винятком вулиць міських і дрібних відрізків локальних шляхів «шутрованих», були шляхами ґрунтовими. Т. зв. (Wege) –  важко прохідні шляхи, або ті, що будуються.

Фрагмент карти Львівського повіту на відрізку дороги Львів-Клімець
Фрагмент карти Львівського повіту на відрізку дороги Львів-Клімець

Проходячи понад численними крутими ярами майбутнього Стрийського парку, шлях підіймається на Львівське плато і мабуть не випадково проходить по плоскому вододілу між лівими притоками Дністра – Зуброю та Щиркою і прямує на південь.

У спогадах Я. Головацького (1839 – 1845рр.) згадується «Стрийська рогачка». Вже на початку 20ст. за «Стрийською рогачкою» розташовувався «Український город», де відбувались сокільські та січові свята.  За свідченням відомого львівського краєзнавця Ілька Лемка при «совітах»  на цьому місці був збудований будинок №78 по вул.Стрийській.

На карті з колекції А. Шнайдера датованій 1803 роком неподалік Сокільник при новозбудованому шляху стояла корчма з заїздом (Wirtshaus). Ще 1765р. у Сокільниках було 2 корчми. Одна з них належала до війтівства і корчмар у ній був більш підприємливий – тримав біля корчми різні крами: пекарські, шевські. Солтис з цього отримував 30 гривень ренти на рік.  Інша корчма належала до королівщини.  Одного року війтівство сплатило ренту разом з королівщиною і власник Сокільник приєднав війтівство до королівщини, уникнувши в такий спосіб конкуренції між своєю корчмою і на війтівстві. Сокільницька корчма, що  при «Гостинці Стрийському» простояла  до 1900р.

Влітку 1887р Стрийським гостинцем, разом зі своїми друзями Володимиром Самійленком, Людвіком Кубою та  Яном Каспровичом, мандрував Іван Франко. Добираючись пішки на хутір Грабник, що біля Вовкова, вони зупинились у Сокільницькій корчмі – під розлогими каштанами. На території  сучасного іподрому розташовувалась «Сокільницька толока», що з « давен давна стояла пусткою задля військової потреби».

Далі шлях пролягав через Велику та Малу Солонки.  З описів Я. Головацького – 4 грудня 1838р.  «Було то ранком у вівторок, виїхав зі Львова не озираючись, але гадками стріляючи на перед. Ранок був захмарений, сонце ледве продиралось, вітер західний подував і колисав оголеними корчиками. З під снігу виглядала жовта травичка. Місцями вона позеленіла, але видно було, що це не весняна трава.

Дорогою зустрічав я бабів та молодиць з оберемками за плечима, котрі з поживою та масельцем  прямували до міста, кормити голодний, ненаситний Львів. 

Фіри з дровами тягли маленькі, але витривалі коники. На санях сиділи задумані жиди та русини -потягаючи люльку. Хто здибав подорожуючого поклонившись каже : «Дай Боже». Простодушний, добрий мирянин поздоровить всякого хоть незнайомого. О  народе добрий ! Чому ти так нещасливий?

Сонце показалось вище, чистіше – люрнули і забриніли потоки із снігу, але глухо в повітрі, немає жайворонка, щоб нагадав про весну – лиш ворони кракають».  

1839р. «Ось уже миля відділяє мене від Львова. Вже незабаром вирине і перше село – Солонка, воно може дати уявлення про інші галицькі села. Маленька хатина з одною кімнатою, обліплена глиною, зверху побілена, з невеличкими хлівцями й городцем, з обшарпаним тином – це усе майно господаря».

Фрагмент карти доріг з фонду Шнайдера
Фрагмент карти доріг з фонду Шнайдера

На одній із карт ця місцевість зазначена як – «солонецькі халупи».

Минаючи обидві Солонки рухаємось далі повз корчму і пасіку при дорозі. Ймовірно землі на яких розташовувалась пасіка (Bienengarten) примикали до межі Кугаїва адже неподалік гостинця розкинувся невеличкий лісок Пасічне.

Топонім «пасічне» має й інше значення. До прикладу, селяни, котрі проживали у лісистій місцевості, виснажували свої  ближні поля і для відпочинку в облогу потрібен був тривалий час, тому їм доводилось займатися підсікою (пасікою), тобто вони вирубували молодий ліс, створюючи таким чином свіже поле (пасіку). Деякі пасіки могли слугувати, як сінокос, чи хлібне поле. Попри господарське значення пасіки завдавали багато клопоту, адже нищилось багато лісів заради нових полів, занедбуючи старі, які з часом заростали лісом. Найбільших розмірів  «пасікарство» набуло у 17ст.

Cтаном на 1803р. назва Ковирі на карті не зазначена, а лише потічок (назва Ковир), що прямує в сторону Нагорян. Однак вказана місцевість Людвічівка, що належала до Поршни і була лише присілком  – війтівством з корчмою. М. Грушевський дає пояснення стосовно  походження назви війтівство: «Війт бував або дідичний або іменований. Осадчий села діставав  уряд війта в нім для себе й для своїх потомків війтівство». Виходить, що ці землі дістав війт села Поршна.

В теках Шнайдера( 1850р.) Людвічівка і Липники( з корчмою) зазначені, як присілки Поршни.

Досить цікаво та оригінально згадує  цю місцевість у своїх спогадах Степан Шухевич.

Степан Шухевич
Степан Шухевич

 «Десь так на 15-ім кілометрі від Львова, між  т. зв. Липником а Солонкою, гостинець переходить через два доволі високі горбки з прикрим спадом. Це місце було тоді заросле густим лісом, і називали його «Кувирі». Воно мабуть належало до Поршни. Про ті Кувирі розказувано в Красові страшні речі. Говорено, що в тих лісах криються розбишаки, які чигають на прохожих і проїжджих, нападають на них, вбивають (таки на правдиву смерть), а потім грабують.

Отже, коли ми вже наближувались до Кувирів , Тимко почав дуже непокоїтися. Очі його вказували тривогу, він розглядався на боки, оглядався поза себе, чи не чіпається яка біда до воза. Минули ми перший Кувир, і нічого не було, тільки якихось двох чоловіків товкли молотами на довгих жердках каміння на поправлення гостинця. Коли ми виїхали на горб з першого Кувира, Тимко сказав: «Але той другий Кувир гірший! Ту більше нападають», – і слідно було, що він був ще більше стривожений. Зі страхом, значить страхом моїм і Тимка, минули ми щасливо і другий Кувир, і я по нинішній день маю таке переконання, що Тимко був з цього щасливого висліду невдоволений, бо виявилось, що його оповідання не здійснились, і він переді мною скомпрометувався.Взагалі,я тоді і в пізніших літах ніколи не мав нагоди переконатися, аби в Кувирях на кого нападано,а тим більше мордовано. Правда, що терен до нападів був дуже пригожий, але якось ті нагоди ніхто тоді не вмів використати. Це сталося з поступом часу і культури за польського панування, коли Кувирі направду тішилися дуже лихою славою, і мені навіть приходилося перед судом боронити людей, що там нападали». 1890 – 1895 р.р.

У словнику географічному за рік 1884  маємо невеличку замітку: «Липники – корчма на обшарі Поршни в повіті Львівському». Стояла вона при роздоріжжі, де від гостинця Стрийського відходила дорога на Поршну.  Власником її був якийсь Шульц, що проживав у Варшаві.

У Липниках була садиба з млином, який приводив у рух двигун внутрішнього згорання. В народі говорилось – «Брилів млин». Біля дороги, яка вела від Загір’я до Липник у долині навпроти сучасного лісництва стояла дерев’яна вілла «Під Лугом». В народі цю місцевість називали –  «коло Трибінчихи».

На цьому обшарі   також були розташовані угіддя та господарські приміщеня фільварку, що належав власникам з Нагорян (Юліан Пузина, згодом його дочка Марія Чосновська).

Рухаючись  гостинцем  у напрямку Деревача  по обидва  боки дороги місцевість  вкрита дубово–грабовими, грабово-буковими лісами. Рельєф слабохвилястий з висотами 300 м.  Станом на 1850 р. (теки Шнайдера) при гостинці Стрийському на обшарі Поршни дерев’яна корчма Кривуля.

Фрагмент австрійської військової карти. Відрізок Стрийського гостинця між Липниками і Красовом
Фрагмент австрійської військової карти. Відрізок Стрийського гостинця між Липниками і Красовом

 

«Місциною, що лежить на підвищенні», назвав Деревач Яків Головацький  , описуючи Стрийський гостинець: «За Малою Солонкою гостинець веде через місцину, що лежить на підвищенні, отже можна оглянути всю околицю. Праворуч видно широкі долини, на котрих серед урожайних нив здалеку сіріють села Вінява, Хоросно, Добряни, а біля них рядочком будовані хатки поселенців німців, так звані присілки, по німецьки Reichenbach, Dornfeld, DeutschChrusno. Тутешні люди не можуть запам’ятати тих важких назв і називають ці хутори просто Німці та Шваби, або німецька Форосна, німецькі Добряни й т.д. – від сіл на чиїх грунтах лежать ці оселі. Здалеку біліють двори містечка Щирця, і вже з першого погляду їх можна відрізнити від сільських. Ліворуч – села над річкою Зуброю: Раковець, Новосілка, Красів, та інші, а за ними видніються горбки, зарослі буковим лісом. Такою дорогою їдеш з горбка на горбок, однак при самім гостинці, крім числених корчем, не стрінеш жодного села аж до містечка Миколаєва, що лежить від Львова на чотири з половиною милі.  

Яків Головацький
Яків Головацький

«Через головний підкарпатський гостинець проходить усе транспортування солі з численних карпатських солеварень та інших плодів тієї околиці.На шляху у Сколе містяться великі склади угорського вина.

Важливий гостинець цим, що звідси в цілому східному пасмі Карпат немає жодного перевалу для торгівельної дороги в Угорщину.  Зустрінеш тут, що хвилини довгі вози з сіллю,  запряжені   одним конем у хомуті й під каблуком і ще двома біля нього на упряжі… Це вози вуглярів із соснових борів жовківського округу, котрі у своїх величезних лісах випалюють вугілля і, продавши його у Львові, здебільшого заїжджають по сіль до Болехова або до Долини і з нею вертаються додому. Далі тягнуться мажі, запряжені волами, вкриті засмоленими рогожами, а чумаки, чи то просоли (ті що їдуть по сіль) поволі ступають біля них. Ці люди значно відрізняються від вуглярів. Одяг теж доволі відмінний».   «Лист до приятеля у Л». 1839р.   

Андрій Книш

Напишіть відгук