Хор нескорених

0
291

Німецька окупація не завадила галичанам гучно відсвяткувати сторічний ювілей Миколи Лисенка – у 1942 році на сцені Львівської опери твори видатного українського композитора виконував зведений хор із 1200 учасників.

Композитора Миколу Лисенка називають батьком української класичної музики. Його пісенні твори поряд із віршами Тараса Шевченка упродовж минулого століття були своєрідною ознакою українства серед галичан. Не випадково, коли в 1903 році Микола Лисенко під час ювілейних урочистостей з нагоди 35-річчя творчої діяльності побував на Галичині та Буковині, до нього зверталися не інакше як до другого Кобзаря України.

До 1939 року композиції Лисенка звучали майже у кожному галицькому селі, де діяли організовані “Просвітою”, товариствами “Боян” та “Думка” хорові гуртки. Його популярність на Галичині була надзвичайно великою. Навіть Друга світова війна не стала на перешкоді святкуванню сторічного ювілею від дня народження славетного композитора.

Під гуркіт гармат у 1942 році відбувся Краєвий конкурс хорового співу, фінальна частина якого пройшла у приміщенні оперного театру у Львові. Вперше на сцену Львівської опери одночасно вийшли понад 1200 хористів, які виконали найвідоміші твори Лисенка.

Про те, як в умовах воєнного часу вдалося провести таке масштабне дійство, журналістові “Галицького кореспондента” розповіла музикознавець Леся Турянська, донька учасника й лауреата цього конкурсу, організатора чоловічого хору в селі Печеніжині Мар’яна Степаняка.

Остання барикада

“Традиція хорового співу до Другої світової війни була поширеною на Галичині, – розповідала пані Леся. – Сільські та містечкові хори організовувалися у той час при хатах-читальнях “Просвіти”, при церквах та навчальних закладах. Запрошення взяти участь у Краєвому конкурсі з нагоди сторічного ювілею Лисенка отримали аж 450 хорів, серед яких під час відбіркових турів було визначено тридцять найкращих, котрі й виступили у Львові. Із них 16 – сільських, 10 – містечкових і 4 репрезентативних великоміських: Дрогобицький і Станиславівський “Бояни”, Станиславівська “Думка” та Львівська “Сурма”.

Українські хори з піснею крокують вулицями окупованого Львова

Організатором конкурсу виступив Інститут народної творчості у Львові. На заклик його директора, палкого ентузіаста хорового співу о. Северина Сапруна відгукнулося багато професіоналів-музикантів, громадських діячів і просто українських патріотів. До складу журі увійшли д-р. К. Паньківський, о. С. Сапрун, д-р. Е. Цегельський, д-р. В. Барвінський, д-р. С. Людкевич, д-р. З. Лисько, професор М. Колесса, диригент Львівської опери Л. Туркевич.

Для проведення конкурсу було створено центральну, окружну комісію, а також повітові і місцеві, які розробили програми, інструкції та забезпечували хорові колективи нотним матеріалом. Окрім індивідуально вибраного репертуару, хори повинні були вивчити три обов’язкові композиції Лисенка: “Ой, діброво, темний гаю”, “Ой, гай мати”, “Час додому, час”.

“Професор Микола Колесса розповідав, що підготовка до конкурсу відбувалася дуже інтенсивно, з великим духовним піднесенням та ентузіазмом хористів, – пригадувала Леся Турянська. – Праця організаторів і диригентів була безкорисною. Учасники хорів, незважаючи на те, що були оголошені комендантські години, часом засиджувалися допізна і, повертаючись додому, ховалися від патрулів у під’їзди. Участь у цьому конкурсі була своєрідним протестом проти окупації, останньою барикадою перед нищенням духовності”.

Парад українських хорів

Конкурс проходив у Львові з 31 липня до 2 серпня 1942 року. Першого дня делегації від усіх хорів відвідали митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і одержали його архипастирське благословення. Стоголосим хором прозвучав на Святоюрських горбах гімн “Боже, великий, єдиний” Миколи Лисенка.

Відтак організованими колонами усі хористи, уставлені трійками, у своїх оригінальних автентичних строях з Галичини, Лемківщини та Посяння з піснею на устах пройшлися парадом вулицями Львова до Оперного театру, викликаючи подив і захоплення городян.

“Німці на той час ще не наважувалися забороняти такі народні зібрання та прилюдні концерти, – розповідала Леся Турянська. – Під час цього параду вони тільки забезпечували правопорядок. Зрештою, проведення цього конкурсу було в якийсь спосіб погоджене з німецьким урядом”.

У 1942 році на сцені Львівської опери виступив найбільший хор, який коли небудь збирався для виконання класичних творів

Дотепер в Лесі Турянської зберігся унікальний альманах, виданий з нагоди проведення цього ювілейного конкурсу, та програма його заключного концерту. З нього довідуємося, що серед учасників конкурсу, які стали його лауреатами, було чимало представників Станиславівщини. Зокрема, станиславівський хор “Думка” (диригент Микола Колесса) був відзначений першою нагородою. Печеніжинський чоловічий хор, організатором і диригентом якого був Мар’ян Степаняк, серед сільських хорів зайняв 2-ге місце. На конкурсі цим хором диригував Василь Якуб’як, який був відзначений як найкращий диригент сільських хорів.

Друге місце серед містечкових хорів зайняв хор “Трембіта” з Косова, організатором якого була єдина на конкурсі жінка-диригент Анна Когут. Добрим вишколом, як зауважують упорядники альманаху, відзначилися також чоловічий хор села Радча (диригент Василь Шиптур) та мішаний хор села Рошнів (диригент Т. Грималюк).

Переможці конкурсу були нагороджені срібними диригентськими паличками, чашами і грошовими преміями по 500 злотих – великими на той час грішми. Кошти на ці нагороди складалися, хто скільки зміг. Фундаторами були “Центросоюз”, “Маслосоюз”, ресторани, народна торгівля, магазини господарських товарів, домашнього вжитку, книгарні, парфумерії, дрібні ремісники і навіть одна корчма.

“Завершився конкурс великим фестивальним святом, під час якого об’єднані хори, понад 1200 осіб, відспівали разом обов’язкові конкурсні пісні, – розповідала Леся Турянська. – Виступ надзвичайного хору хорів, за спогадами очевидців, викликав небувалий ентузіазм і захоплення публіки. Здавалося, що співає увесь український народ, заявляючи світові, що він живий і, допоки лунає пісня, – непереможний”.

Життя після війни

“Я не знаю, чи в радянський час когось із хористів переслідували за участь у цьому конкурсі, – зауважила Леся Турянська. – Окремих хормейстрів, як-от мого батька, заарештовували, але через такі арешти пройшла після війни майже вся галицька інтелігенція – новій владі не потрібні були мислячі люди. Найбільших переслідувань зазнала диригентка Ганна Когут, яку звинуватили у зв’язках із повстанцями”.

Музикантка із віденською освітою Ганна Когут, повернувшись до Косова, після другого “визволення” Прикарпаття радянською армією разом із чоловіком пішла у підпілля. І навіть в таких умовах не полишила улюбленої справи: організувала хор і виступала перед повстанцями. До збірника віршів повстанського поета Марка Боєслава вона написала музику, збірка була видана і поширилася підрозділами УПА. В одному з боїв з енкаведистами чоловік Ганни загинув, вона ж повернулася на Тернопільщину – в рідне село своєї матері. Тут мужню жінку заарештували і засудили до 25 років таборів.

Ганна Когут не відбула повного терміну заслання, бо радянський уряд зважив на прохання її старенької матері померти на руках доньки. Повернувшись з Мордовії до рідного села, вона… знову організувала хор, яким керувала до останніх днів свого життя. Провідати стареньку диригентку та її хористів приїжджав правнук Миколи Лисенка – професор Київської консерваторії Віталій Лисенко. Померла Ганна Когут незадовго до української незалежності у віці 90 років.

“У післявоєнний час доля учасників конкурсу склалася по-різному, – зауважила Леся Турянська. – Але цікаво, що в багатьох випадках хористи заклали початок цілим музичним династіям”.

Богдан Скаврон

Джерело.

Напишіть відгук