“Гетьманські вали” і “Єзуїтський город” (публікація 1941 р.)

0
3296

Там, де тепер Марійська площа  (тепер площа Міцкевича – ред.) і вулиця 1 Травня, простягалися колись міські укріплення. Ці укріплення складалися з валу землі заввишки в 5 стіп та побудованої на ньому оборонної стіни з баштами і отворами для гармат. Попід оборонний вал вздовж теперішніх вулиць Академічної (тепер проспект Шевченка), Марійської та 1 Травня і далі бистро текла з львівських узгір’їв Погулянки каламутна річка Полтва, утруднюючи воротам доступ до укріплених мурів.

Літографія Карла Ауера 1837-1838 рр. з видом на Нижні Вали (пр. Свободи), де в дальній перспективі можна вгледіти будинок колишнього готелю "Під Римським Цезарем"
Літографія Карла Ауера 1837-1838 рр. з видом на Нижні Вали (пр. Свободи), де в дальній перспективі можна вгледіти будинок колишнього готелю “Під Римським Цезарем”

Ще в 70 роках XVIII сторіччя цей вал і рештки зруйнованої стіни нагадували, що сюди тягнулися міські укріплення. Тоді, як пишуть історики Львова, давні вали були порослі травою, а підміська біднота щоденно виводила сюди кози та корови на пашу. В хроніках ратуші в кінці XVIII сторіччя залишилися навіть протоколи штрафів на власників цих кіз і корів. В річці жінки прали білизну і тут же на березі сушили її на розтягнутих мотузах. З валів через Полтву був місток, по якому львів’яни переходили в сторону “Єзуїтського городу”, де відбувалися різні танці і забави під музику. Нерідко прачки і пастухи оглядали на цьому містку сміхотворні сцени, коли п’яні шляхтичі падали в Полтву, мимоволі тягнучи за собою і тендітних панянок.

Гетьманські вали (нині проспект Свободи). Рис. Млодніцький Кароль. Гравер Зайковський Анджей (1851–1914). Вирізка з невстановленого періодичного видання останьої третини ХІХ ст. Г-6470.
Гетьманські вали (нині проспект Свободи). Рис. Млодніцький Кароль. Гравер Зайковський Анджей (1851–1914).

В 1780 році не було ще й сліду з вулиць Коперніка, Жовтневої (тепер Дорошенка) та Ягеллонської (тепер Гнатюка). Де тепер Ягеллонська вулиця, блищав широкий ставок, власниками якого були монахи-єзуіти, а біля ставка стояло кілька дерев’яних хатин. Усюди ж навкруги простягалися зелені луги та очеретяні болота, в яких мисливці полювали на диких качок.

В кінці XVIII сторіччя вже австрійські господарі міста зруйнували вал та рештки оборонних мурів і, зрівнявши площу, зробили тут місце для міських прогулянок.

Гетьманські вали, 1913 р.
Гетьманські вали, 1913 р.

Вздовж колишніх валів насаджено алею дерев, поставлено лавки, а на Полтві побудовано кілька містків. З того часу почали швидко забудовуватися теперішні вулиці 1 Травня і Марійська, так, що вже коло 1840 року обабіч них стояли високі муровані будинки.

Десятки років це місце було щоденним зборищем “чорної біржі” — різних біржевих купців і спекулянтів. В хроніках міста записані часті скарги львів’ян на цю біржову галич, яка, мовляв, робила тут такий натовп і шум, що не можна було прогулятися спокійно.

Оперний театр, 1910

В другій половині XIX сторіччя річку Полтву закрито бетонними спорудами. Скоро вздовж давніх валів проведено колію, спершу кінного, потім електричного трамваю, а в кінці цього сторіччя побудовано теперішній оперний театр.

***

Невеликий парк перед університетом ім. Івана Франка жителі Львова з давніх-давен називають “Єзуїтський город”. Така назва постала з того, що в XVII сторіччі землі цієї частини теперішнього міста були власністю ордену єзуітів.

Єзуїтський сад у Львові (нині парк ім. І.Франка), одна з найбільш насичених теренкурами місцевостей. Поштівка поч. XX ст.
Єзуїтський сад у Львові (нині парк ім. І.Франка). Поштівка поч. XX ст.

На площі теперішнього парку були колись два занедбані позаміські лани, які в XV сторіччі польські королі Казимир і Ягелло подарували місту для користування. Але вже в першій половині XVI сторіччя вони, невідомо як, стали власністю одного з всевладних тоді в місті патриціїв — шляхтича Вольфа Шульцовича. Цей коштом понад тисячу злотих насадив тут парк, а його зять — італьянець з Венеції Массарі, за планами якого побудований і стоїть ще й досі красивий будинок по вулиці Ринок, 14, — обладнав та оздобив парк на італьянський зразок.

Єзуїтський сад (сучасний парк ім. Івана Франка). Початок ХХ ст.
Єзуїтський сад (сучасний парк ім. Івана Франка). Початок ХХ ст.

Шляхом завіщання Шульцовича, парк одержали монахи-єзуіти. В 1614 році монахи від ратушевих патриціїв дістали решту навколишніх ланів і стали тут господарювати. Єзуіти частину землі найняли селянам за чиншову оплату, а на решті побудували чималий фільварок.

Після зайняття Львова Австро-Угорщиною і скасуванням єзуїтського ордену, цісар Йосиф II подарував “Єзуїтський город” місту для публічного користування. Місто зробило тоді тут великий склад дерева та базарну площу, на якій відбувалися часті вовняні ярмарки. Парк в ті роки зовсім запустів, здичавів, був повний сміття і нечисті.

Пам'ятник Голуховському та Поєзуїтський сад, 1913 р.
Пам’ятник Голуховському та Поєзуїтський сад, 1913 р.

В 1799 році магістратські “райци” продали парк проворному шинкареві Янові Гехтові. Цей упорядкував парк на французький зразок і різними новинами заманював сюди львівську публіку. Гехт побудував тут літній театр, площу для штучних вогнів, карусель і так звані “лазєнки” (бані), які, за свідченнями сучасників, були справжніми будинками розпусти. На місці, де тепер будинок університету, стояв тоді домик під назвою “Касто Гехта”, в якому, між іншим, польська шляхта гучно приймала в 1817 році австрійського цісаря Франца І. З усіх служб Гехта залишилася в парку ще й тепер так звана кам’яна “глорієтта” з стрункими дорійськими стовпами.

Ротонда у Поєзуїтському парку ( нині парк ім. І. Франка ),поч. 1930 - х рр.
Ротонда у Поєзуїтському парку ( нині парк ім. І. Франка ),поч. 1930 – х рр.

Згодом, внаслідок стікання вод з міських узгір’їв, вся долішня частина парку стала мочаристим багном. Уже спадкоємець Гехта — Каєтан Морін збанкрутував на “Єзуїтському городі” і в 1847 році продав його панові Вендриховському, а цей через сім років знову продав його місту. Міський садівник Бауер без потреби знищив чимало старих дерев, але врешті привів парк до майже такого стану, як ми його бачимо сьогодні.

Петро Козланюк. Газета “Вільна Україна”.04.04.1941

Напишіть відгук