У 1642 році в Парижі помер кардинал Рішельє, який є нашим спільним знайомим ще від часів прочитання “Трьох мушкетерів” Дюма. За рік до того, у селі Жовчеві, що на Франківщині, помер єпископ Львівський, Галицький і Кам’янецький Єремія (Тисаровський), якого можна було би назвати нашим Рішельє. Йдеться тут, правда, не про підступність і макіавеллізм, як можна подумати, а радше про той вузол важливих справ і обсяг відповідальності, які були зав’язані на кожній з цих персон, кількість ниток від суспільно-політичного і культурного життя свого часу, які вони тримали у власних руках. Різниця між ними є також і в тому, що свого Дюма єпископ Єремія так і не дочекався, відтак про його “боротьбу” і “трофеї” загалу розповідається ганебно мало.
Вихід єпископа Єремії (Тисаровського) на історичну арену від самого початку був важким і суперечливим. Йому довелося очолити церковну структуру у непростий час протистоянь і необхідності відстоювати власні права та привілеї. Як відомо, лише львівський єпископ Гедеон (Балабан) та Михаїл (Копистенський) з Перемишля відмовились визнавати унію 1596 року, зберігши вірність православ’ю і Константинопольському патріархату. Відносини православних і уніатів у той час можна окреслити формулою “вірні без ієрархії та ієрархія без вірних”. В той час, у 1607 році помирає єпископ Гедеон (Балабан) і єдиним православним єпископом залишається Михаїл (Копистенський).
У цій ситуації духовенство, шляхта та Львівське Успенське братство звернулись до короля Сигізмунда ІІІ з проханням призначити єпископом колишнього шляхтича Євстафія Тисаровського. Король видав необхідний привілей на Львівську, Галицьку і Кам’янецьку кафедру, але натомість, очевидно, попросив переходу Тисаровського, по тому, в унію. Тисаровський, не без згоди духовенства і вірних, дав згоду на прийняття унії після хіротонії. Але не зовсім так все сталось на практиці. І після привілею короля та після самого висвячення, яке відбувалося в Яссах (Молдавія) Сучавським митрополитом Анастасієм, єпископ Єремія відмовився переходити в унію.
На нагадування про його обіцянку з боку державних представників та церковних ієрархів, львівський єпископ не реагував. Особливо обурювався цьому уніатський митрополит Іпатій (Потій), закидаючи єпископу Єремії, що той без його відома випросив у короля єпархію, яка належить київським митрополитам і керується призначеними ними намісниками. У відповідь на ці події, Іпатій (Потій) призначив і висвятив у 1611 році “свого” львівського єпископа – ним став віленський архімандрит Йосиф (Велямин Рутський). Останній так ніколи і не зайняв львівської кафедри і залишався постійно у Вільні.
Єпископ Єремія (Тисаровський) на той момент вже приступив до виконання власних обов’язків. Від єпископа Гедеона (Балабана) він успадкував не лише кафедру, але також і посаду місцеблюстителя Київського митрополичого престолу, тому роботи було хоч відбавляй. Єпископ Єремія багато їздив по парафіях і працював на місцях, був дуже уважним до ситуації в кожній з громад. Роботи вистачало завжди, адже ситуація в той час була не найкращою. Після смерті, у 1610 році, єпископа Михаїла (Копистенського), львівський єпископ Єремія (Тисаровський) десять років залишався єдиним ієрархом православної церкви на сучасних українських землях Речі Посполитій.
Крім безпосередніх адміністративних обов’язків, він також підтримував і глобальні культурно-світоглядні проекти. Так, єпископ Єремія висловив підтримку Кирилу Транквіліону-Ставровецькому і схвалив намір останнього видати Учительне Євангеліє. Також він підтримував постійні контакти з Успенським братством та заохочував їхні культурно-просвітницькі ініціативи, захищав братчиків у конфліктах, опікувався будівництвом та реконструкцією багатьох святинь та храмових комплексів.
Визнанням заслуг, статусу та діяльності єпископа Єремії стали події 1620 року. Тоді єрусалимський патріарх Феофан відновив православну ієрархію в Речі Посполитій та висвятив митрополита Іова (Борецького). У той самий час єпископ Єремія отримав від патріарха підтвердження свого становища і також брав участь в підготовці хіротонії Іова (Борецького). У 1631 році, після смерті митрополита Іова, львівському єпископу Єремії (Тисаровському) було надано титул екзарха, тобто представника патріарха. У 1633 році в Львівській Успенській церкві, як найстарший за хіротонією єпископ і патріарший екзарх, Єремія очолив чин хіротонії у єпископський сан архімандрита Петра (Могили). Ця подія, яка відбулась “якнайурочистіше і славно”, має кілька символічних значень. Одним з них є те, що предки Петра (Могили) були активними фундаторами та меценатами Успенської церкви та братства.
Як можна бачити, життєва доля єпископа Єремії (Тисаровського) хоч і була дуже складною, але може бути чудовим взірцем відданості власній справі та ідеї. Чи не є це прекрасним прикладом і хорошою моделлю для нас сьогодні, коли складна ситуація в країні та суспільстві потребує все більше нових індивідуальних ініціатив?
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Ієремія Тисаровський / Українська православна церква. Львівська єпархія [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://upc.lviv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=30%3A2011-02-23-20-02-04&Itemid=43&lang=ru
- Кметь В. Львівські епізоди у біографії св. митрополита Петра (Могили) / Духовна велич Львова [Елктронний ресурс]. Режим доступу: http://velychlviv.com/lvivski-epizody-u-biografiyi-sv-mytropolyta-petra-mogyly/
- Кметь В. Єремія Тисаровський – єпископ Львівський, Галицький і Кам’янецький / Християнський оглядач, 2013 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://pravoslavnews.com.ua/articles/jeremija_tysarovskij_epyskop/
- Миревський І. Україна та Константинополь: історія і перспективи єдності / День, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/ukrayina-ta-konstantynopol-istoriya-i-perspektyvy-yednosti
