Давній період історії Львова асоціюється з кількома великими та тривалими облогами міста. Дві з них відбулися у 1655 та 1672 роках відповідно. Обидві були досить важкими та нестерпними для мешканців східного вістря Речі Посполитої, як і будь які інші подібні дійства. З обох оточень Львів вийшов умовним переможцем, хоч і досить дорогою ціною. Оскільки зовсім нецікаво бути на стороні кота, який загнав у глухий кут мишу, спробуємо поговорити про людей, які давали надію на успіх та життя мешканцям давнього Львова; які бились головою об мур ворожості, але таки запалили для своїх оточених ворогами співмешканців іскру життя. Один з таких навіть може похвалитись досить-таки цікавою біографією і заслуговує значно більшої уваги до своєї персони, аніж воно є тепер.
У квітні 1598 року французький король Анрі IV видав Нантський едикт, яким гугенотам було гарантовано рівні права з католиками. Ця подія є дуже символічною в історії Франції і з нею асоціюється кінець кривавих релігійних воєн. Приблизно за місяць до того, у Львові, який існував у полі релігійної толерантності Речі Посполитої, у родині вірменського походження народився Якуб Ґаватович (або Ґават). Мине кілька десятків років, перш ніж його характеризуватимуть у дусі “видатний письменник, активний діяч культури і освіти, педагог, священик”; а станом на 1598 рік він просто був одним з представників бідної родини львівських міщан.
Батьком майбутнього драматурга імовірно був Каспар Ґаватович (або Ґават) – органіст під таким іменем згадується у міських документах Львова у період за 1612 – 1617 роки. Матір’ю, відтак, імовірно була Анна Вільгельмова. Сімейство володіло частиною кам’яниці на вулиці Галицькій, яку називали “Вільгельмовською”. Якуб Ґаватович здобув початкову освіту у львівських школах і на цьому його шлях “per aspera ad astra” міг закінчитись – подальше навчання потребувало коштів, яких родина не мала. Як наслідок, молодий Ґаватович опинився “на хлїбі” (характеристика Михайла Павлика) Катажини Сенявської у Бережанах. Там був при одному з домашніх учителів Сенявських.
Справжньою усмішкою долі для Ґаватовича стала можливість поїхати на навчання до Кракова разом із дітьми Сенявських – Миколаєм, Александром та Прокопом. Таким чином, Ґаватович став студентом Яґеллонської академії, яку було засновано ще королем Казимиром Великим. У Кракові він став бакалавром “штук і філософії”. Мабуть досить гордився цим званням, адже активно підписував ним свої твори. Далі, імовірно на вимогу Сенявських, Ґаватович повернувся назад і учителював у Бережанах, Вижнянах та Кам’янці-Струмиловій (Кам’янка-Бузька). У 1622 році його висвятили на латинського ієрарха. Після того, за висловом М. Павлика, “житє єго пішло гладко”. Ґаватович був при замковій каплиці Сенявських у Бережанах, потім при фарному костелі, а далі навіть отримав опікунство над громадою у Вижнянах. Останнє трапилось у 1629 році. При цьому, доходи були такі, що “доброзичливі” сучасники навіть писали, ніби Ґаватович “полюбив мамону”.
Для нас сьогодні є цікавими кілька векторів діяльності Якуба Ґаватовича, що й дає підстави говорити про нього. Так, цього діяча вважають першим русинським, а відтак і українським драматургом. Його magnum opus – це “Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого” (Львів, 1619). В основу сюжету покладено біблійний мотив про життя Івана Предтечі. До згаданого тексту автором було додано інтермедії “Продав кота у мішку” та “Найкращий сон”. Обидві хоч і набрані латинським шрифтом, але написані давньоукраїнськими словами.
“Трагедію, або Образ” Якуба Ґаватовича надрукував відомий львівський видавець Ян Шеліга. Як це було зазначено у самій назві твору, перші постановки за цим текстом відбувалися ще у Кам’янці-Струмиловій (тепер Кам’янка-Бузька), де драматург викладав. Михайло Павлик висловив припущення, що Ґаватович був не тільки режисером, але також грав ролі у виставах (зокрема, самого Івана Хрестителя). Таким чином, інші ролі найімовірніше мали би виконували його учні.
За своє досить довге, за рамками того часу, життя, Якуб Ґаватович часто міняв місце проживання. Останньою гаванню для драматурга став Львів. Після переїзду у 1669 році до міста, він встиг зробити досить успішну кар’єру та завоювати значний авторитет при латинській катедрі. Також активно займався перекладом богословської літератури, писав власні тексти – “Казання” (1629), “Школа терпіння” (1640), “Зеркало духовної любові” (1645). Велику частину своїх творінь Ґаватович видавав у друкарні Товариства Ісусового.
Якуб Ґаватович писав драми, а життя розпорядилось так, аби і він сам був учасником кількох. У 1655 році, коли козацькі війська оточили Львів, драматург перебував у складі делегації, яка вела перемовини з Богданом Хмельницьким про зняття облоги. Перше посольство до гетьмана успіху не мало. Ґаватович сам зголосився, аби ввійти до складу другої делегації. Разом з православним єпископом Арсенієм Желиборським, доктором медицини Мартіном Анчевським та багатьма іншими знаними жителями міста, драматург просив Хмельницького зняти облогу. За відносно невелику відплату, а також під дією окремих зовнішніх чинників, гетьман погодився на умови дипломатів. Хоча найбільший вплив на його рішення мав не Ґаватович, а саме єпископ Желиборський.
Пізніше така ситуація повторилась і у 1672 році Якуб Ґаватович знову опинився у складі делегації, яка повинна була рятувати місто. Цього разу львів’яни вели перемовини з турками та Петром Дорошенком, що в той час стояли під стінами міста. Ґаватович описав цю облогу у одному зі своїх листів до польського духовенства. Цей документ пізніше ніби потрапив до Яна Юзефовича та ліг в основу його опису облоги Львова у 1672 році – у його “Хроніці міста Львова”. По ходу самої кампанії Ґаватович знову ж вів перемовини з турками про суму відкупу і з компаньйонами “вернувся в сльозах” до львів’ян – таким великим був відкуп. Далі, аби врятувати рідне місто, він з власної кише…, тобто з власних запасів, пожертвував на викуп бочку срібла.
Отож, ніколи не знаєш до кінця, як складеться твоє життя. Приклад життєвого шляху львів’янина Якуба Ґаватовича чудово це ілюструє. Сьогодні ти сидиш з пером у руці і розпоряджаєшся долею персонажів – вони народжуються, помирають, радіють, сумують і ін. Але вже завтра починаєш розуміти, що ти сам є пером у твердій та непохитній руці долі, учасником театру життя. У який бік буде наступний розчерк пера і куди тебе закине стихія – невідомо …
Євген ГУЛЮК
Використана література:
- Дзюба О. Гаватович Якуб // Енциклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua
- К. С. Кіт фестивалить. Найцікавіші події театрального фестивалю “Кіт Ґаватовича” у Львові // Zaxid.net, 2017 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zaxid.net/kit_festivalit_n1435147
- Павлик М. Якуб Ґаватович (Ґават), автор перших руських інтермедій // Записки НТШ, 1900. – Т. 35 – 36. – С. 1 – 44.
- Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури. – Київ: Аконіт, 2006. – Книга 1. – С. 676 – 722.
- Якуб Ґаватович. Інтермедія про Климка і Стецька // Ізборник [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/old17/old17_26.htm
