Давні “книжкові розборки” і Львів як “читацька столиця”

0
165
Давні “книжкові розборки” і Львів як “читацька столиця”

На сьогодні багато написано про роль жителів Львова та його околиць в процесі творення та поширення книги, властиво, друкованої: першодрукарі, друкарні, братства і ін. Разом з тим, значно менше інформації є про ситуацію по той бік барикад – хто ті книги читав, хто ними володів, як зберігав і чи взагалі вони були комусь потрібні, окрім власників друкарень, які почасти були “солдатами” ідеологічних фронтів. Але погодьтеся, що друге питання викликає не менше уваги, може навіть зберігає більше інтриги: відповідь на нього дає розуміння того, на якому рівні розвитку перебували люди у той час та яким був їхній інтелектуальний запит. Тому є важливо не сподіватися позбутися книг, а навпаки знову і знову відкривати їхні таємниці та секрети.

Стародруки. Фото з http://www.pslava.info
Стародруки. Фото з http://www.pslava.info

Процес завоювання книгою простору – не тільки тісної та похмурої монастирської келії, а і просторої та неймовірно гамірної площі давнього міста, був, безперечно, тривалим та складним. Тим не менше, схоже на те, що для Львова цей процес був ще й успішним. Сучасна українська дослідниця історії раннього модерну Наталя Яковенко називає Львів “читацькою столицею”, а історик та книгознавець Ярослав Ісаєвич писав про 182 тільки приватні книгозбірні у місті станом на  XVIII століття. Не просто книгозбірні, а цінні фонди, де зберігались книги, видані в Антверпені, Базелі, Венеції, Кельні і ін. Зверніть увагу, що тут жодним словом не було згадано потужних монастирських бібліотек – домініканського і францисканського орденів, єзуїтського колегіуму і ін. Відтак, читацька аудиторія була солідною.

Головний читальний зал НБ ЛНУ, яка зберігає традиційну тяглість від бібліотеки колегіуму єзуїтів. Фото з https://www.facebook.com/librarylnu/photos
Головний читальний зал НБ ЛНУ, яка зберігає традиційну тяглість від бібліотеки колегіуму єзуїтів. Фото з https://www.facebook.com/librarylnu/photos

Але що тут дивуватись? Вони ж не мали комп’ютерів! Тому і часу було достатньо – і для читання книжок, і для саморозвитку загалом. Між тим не забували і посваритись та повоювати. Куди ж без цього?

Влад Цепеш. Фото з https://uk.wikipedia.org
Влад Цепеш. Фото з https://uk.wikipedia.org

З володінь Дракули. У 1528 році мав місце цікавий судовий процес. Львівський міський суд розглядав спір між “попадею Марусею” зі Львова та “дяком Михном”, або Михайлом з Перемишля. Ви не повірите, але справа стосувалась книг. Тих самих, які такий собі Іван Могильницький привіз для львівського міщанина Макара (є версії, що того самого, який згодом стане львівським православним єпископом). Що цікаво, книги було привезено з Волощини, яка якихось сто років тому була форпостом Влада ІІІ Цепеша, більш відомого як Дракула (його грамоту для львівських купців можна знайти у ЦДІАЛі). Про що цей судовий процес може розказати нам? По-перше, львівські міщани у той час уже знали що таке книга, могли собі дозволити володіти такою розкішшю і очевидно навіть час від часу її відкривали. По-друге, тісні та інтенсивні контакти між Волощиною та Львовом (хоча це зовсім не дивина – згадайте мандрівних друкарів, які “гастролювали” тими теренами). Навіть на рівні книг.

Успенський комплекс у Львові. Фото з https://ua.igotoworld.com/ua
Успенський комплекс у Львові. Фото з https://ua.igotoworld.com/ua

Навколо світу за 80 днів. У 1543 році помер Яцько (хто його не знає:)), дяк Успенської церкви у Львові. Після себе він залишив “Євангелію”, книгу з 12 “пергаминовими картинами”, яку забрала його сестра Анна. Остання була дружиною священика з Блажова (що на Самбірщині). Книгу вона незабаром подарувала своєму зятеві Сенькові, який був кушніром у Городку. Але з таким розвитком подій не надто погоджувались братчики. На основі заповіту Яцька, Успенське братство опротестувало право на володіння книгою Сенька і змусило того повернути Євангеліє назад. Таким чином, книга знову стала належати братству.

Герб ставропігійного братства на задній поверхні служебника. Фото з https://uk.wikipedia.org
Герб ставропігійного братства на задній поверхні служебника. Фото з https://uk.wikipedia.org

Ніч у музеї. Той 1543 рік який зачарований – саме тоді загубились дві рукописні “Мінеї”, переписані “во градҍ Илвовҍ на передмести галицком працею и пилностію попа Богоявленського Антона Іринковича”. Перша з книг мала аж 765 сторінок, друга – 552 (бідний піп Антон – переписати понад 1000 сторінок і ще й без столу:)). Книги були з заставками у вигляді переплетених ліній. Одну з них купив для Богоявленської церкви міщанин Гриць Шпунт “ис панею своею Анною з благородными чады”, а другу пан Жук Козма. Обидві книги пізніше було знайдено у музеї Ставропігійського інституту.

Приміщення друкарні Ставропігійського інституту. Фото з https://uk.wikipedia.org
Приміщення друкарні Ставропігійського інституту. Фото з https://uk.wikipedia.org

Як можна бачити на основі цих коротеньких фрагментів, станом на першу половину XVI століття історія книги у Львові вже активно писалась. Окремі примірники осідали в гущавині жителів міста, хоч виграти “битву” за права володіння такою розкішшю було не просто. Не лише представники церковної сфери, але й інші міщани все частіше перетинались зі сферою писаного чи друкованого слова і відчували в ньому потребу. Очевидно, саме це і стало підґрунтям для перетворення Львова у так звану “читацьку столицю” того часу та функціонування у місті (у пізніший час) такої кількості приватних та монастирських книгозбірень.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – С. 361 – 364, 373 – 375.
  2. Крип’якевич І. З історії книги у Львові. Рукописна книга першої половини XVI століття // Українська книга. – Львів, 1937. – І. част. – С. 6 – 8.
  3. Яковенко Н. У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. – Київ: Лаурус; Критика, 2017. – С. 104 – 105.  

Напишіть відгук