Битва за Львів

0
14726

В ніч на 1 листопада 1918 року січові стрільці здійснили військовий переворот у Львові та взяли владу у свої руки. Була створена Західно-Українська Народна Республіка. А вже в ніч на 22 листопада під тим тиском польських “орлят” Галицька армія покинула місто. Протягом трьох тижнів у Львові велися вуличні бої, на вулицях зводили барикади, міські будинки часто ставали бастіонами для воїнів. Місто перетворилось у арену боротьби двох армій, що лише починали формуватися. Формуватися на вулицях Львова.

Будувати нову державу, першу за багато віків, українцям-львів’янам доводилося у дуже складних умовах. Столицею стало місто, де українців було лише 17% населення. Половину мешканців Львова на той час натомість складали опозиційно, якщо не вороже, налаштовані поляки.

Отже, український воїн чи жандарм на вулицях Львова опинявся фактично на ворожій землі, де з кожної брами чи вікна на нього могла очікувати несподіванка. Більшість українських січових стрільців були походженням зі сільської місцини. Вони героїчно  проявляли себе, коли треба було йти у відкритий бій на фронті. Ліс, поле, село – це була їхня стихія. Але опинившись у лабіринті незнайомих вулиць серед суцільного каменю, хлопці часто просто губилися у просторі.

Та й самих стрільців у Львові тоді перебувало заледве тисяча, чого було явно замало, аби втримати кількасоттисячне наполовину ворожо налаштоване місто. Військовий штаб ще на день перевороту очікував прибуття до Львова тисячі січових стрільців із Буковини, проте їх все не було.

Поляки організовуються

Дуже швидко ці всі недоліки для українців, а отже переваги для себе, усвідомили польські сили. Вже в перший вечір після становлення української влади вони почали організовуватись в районі Нового Світу (сучасні вулиці Коновальця, Чупринки, Мельника, Бандери).

Якщо у Народному домі була українська Начальна команда (тобто військовий штаб), то у школі імені Сєнкевича на нинішній вулиці Залізняка виникла польська Команда оборони Львова. Її очолив капітан Чеслав Мончинський. По Новому Світу відкривалися штаби набору добровольців, туди щоденно зголошувалось по кілька сотень юнаків.

Польські ветерани біля школи Сєнкевича на 10-ту річницю битви. Фото 1928 року
Польські ветерани біля школи Сєнкевича на 10-ту річницю битви. Фото 1928 року

Вже наступного вечора, 2 листопада, поляки раптово здобули склади зброї біля Чернівецького двірця. Цих запасів вистачало, аби озброїти близько чотирьох тисяч бійців. Завдяки такій солідній “підмозі” польські солдати одразу захоплюють Політехніку, костел Марії Магдалини, входять у Собор святого Юра, інтернують митрополита Шептицького.

Найважливішим досягненням польської сторони стало здобуття вокзалу. Поляки отримали залізничне сполучення із Перемишлем, звідки їм згодом почала надходити регулярна підмога, як збройна, так і особова, чого ніяк не могли дочекатися українці.

Фронт посеред міста

На щастя, вже ввечері 4 листопада, запізнившись на чотири дні, до міста таки прибула майже тисяча стрільців під командуванням отамана Букшованого і така підмога дещо вирівняла сили у Львові.

Сотні Букшованого зайняли Персенківку, Цитадель і навіть декілька разів намагалися відвоювати головний двірець, проте кожна спроба закінчувалась невдало: поляки міцно засіли на залізниці, розуміючи її стратегічне значення.

Отже, завдяки підмозі для українців сили таки вирівнялись і наступного дня місто розділилося лінією фронту поміж двома таборами.

Поляки захопили майже всі стратегічні висоти в західній частині міста: Гицлеву гору над сучасним Краківським ринком, Собор святого Юра, Політехніку, костел Марії Магдалини, Греко-католицьку семінарію (теперішній географічний факультет університету на вулиці Коперника), Кадетську школу (нинішню Академію сухопутних військ на Стрийській).

Наступ поляків згори стримували українські залоги у касарнях Фердинанда (військові казарми між Городоцькою та Шевченка), Краєвому Сеймі (тепер – головний корпус Університету), головній пошті, Оссолінеумі – сьогоднішній Бібліотеці ім. Стефаника. Єдиною височиною з цієї сторони міста, яку вдалося втримати українцям, стала Цитадель. Це врятувало середмістя від тотальних обстрілів польською артилерією.

Північні райони – Клепарів та Замарстинів – були заселені переважно батярським населенням, що підтримало польську сторону. Натомість станцію Підзамче надійно утримували українці.

Мапа: Лінія фронту у Львові, листопад 1918 року
Мапа: Лінія фронту у Львові, листопад 1918 року

За сімнадцять наступних днів запеклих боїв лінія фронту, що проходила приблизно сучасними вулицями Клепарівською, Шевченка, Ярослава Мудрого, Городоцькою, Гоголя, парком Франка, крізь головну пошту далі вулицями Коперника, Героїв Майдану, Стрийською, практично не зрушила з місця.

Наступ композитора

“Човен хитається серед води”, “Як з Бережан до Кадри”, “Зажурились галичанки”, “Готуй мені збрую”, “Не сміє бути в нас страху”. Ці стрілецькі пісні вже давно стали в Галичині народними, та мало хто знає, що насправді їх написав на фронтах Першої світової четар Роман Купчинський. В листопаді 1918 молодий офіцер керував обороною касарень Фердинанда.

Комплекс військових казарм поміж Городоцькою та Янівською вулицями був дуже важливим пунктом для українських військ. Якщо подивитися на лінію фронту, касарні наче врізалися широким виступом у позиції поляків, а тому фактично були оточені з трьох сторін. З півночі їх обстрілювали із Гицлевої гори. З півдня Святоюрську гору також вже зайняли польські частини, хоча Митрополит не допустив, щоб з його території вели вогонь. Втім, поляки розмістилися у житлових будинках по вулиці Городоцькій навпроти касарень і звідти наносили удари. Допомагала касарням українська залога у сусідньому Католицькому Домі (сучасний Театр ім. Лесі Українки).

Мапа позиції військових біля касарень Фердинанда. Львів, листопад 1918 року
Мапа позиції військових біля касарень Фердинанда. Львів, листопад 1918 року

Касарні перешкоджали польському війську просуватися далі до середмістя, тому втримати їх українцям було просто необхідно. До того ж, керівництво розглядало їх як плацдарм для майбутнього наступу на вокзал. Таке сталося вже незабаром.

7 листопада новопризначений командант Львова Гриць Коссак вирішив переломити ситуацію на фронті та дав команду почати контрудар. На стрільців у касарні Фердинанда покладали найвідповідальніше завдання: прориватися до залізничного двірця.

Для цієї відповідальної інформації четар Купчинський мав у розпорядженні лише 56 стрільців, що слабо орієнтувались у незнайомому місті. Вдосвіта 9 листопада бійці непомітно вирушили із касарень, перелізли через паркан та дворами добрались до двох будинків на вулиці Бема (тепер – Ярослава Мудрого) – №2 та №8. Польські вояки, що там мирно собі спали, були заскочені зненацька та в паніці покинули кам’яниці.

Проте вже за декілька хвилин спантеличені поляки прийшли до тями та почали нещадно обстрілювати зайняті стрільцями будівлі. У вікна летіли кулі, гранати, запалені шмати, обмочені у гасі, що зразу спричиняло пожежу. Водогін не працював, тому гасити пожежу Купчинському довелося борщем. Його, як згадував композитор, якась господиня, що певно в паніці покидала власне помешкання, просто залишила на кухонному столі.

Поляки стріляли з вулиці, перелізали через дахи, проникали у пивниці, а підкріплення Купчинському до вечора таки не прийшло. Врешті, коли у стрільців майже закінчились набої, сенсу продовжувати бій не залишилось: Купчинський дав наказ відступити назад до касарень. Спроба наступу українців провалилася.

Касарні Фердинанда після пожежі. Фотографія 1918 року
Касарні Фердинанда після пожежі. Фотографія 1918 року

Стрільці втримали касарні аж до останнього дня, незважаючи ні на пожежу, що виникла всередині, ні на спробу поляків підірвати казарму із каналізаційного колектора під стінами.

Гуцули проти панцерника. Оборона Сейму

Наступ на вулицю Бема був не єдиним масштабним боєм цього дня. Поки четар Купчинський пробував пробитися до вокзалу, поляки вирішили від Політехніки прорватися до середмістя. Зранку того ж 9 листопада вони рушили з гори парку Франка донизу.

Дирекція залізниці на вулиці Листопадового чину була в руках поляків, натомість сусідній палац Ґолуховських, що тепер належить до залізничної лікарні, зайняла Гуцульська сотня УСС. Враховуючи різницю у висоті обох будинків (п’ять поверхів у залізничників проти двох у палаці), логічна перевага була на польській стороні. Але за два тижні боїв гуцулів, яким, очевидно, перепади висоти були не страшні, вибити із палацу вдалося.

 

Знизу українські стрільці поручника Іллі Цьокана, що ще недавно керував кухнею у Народному домі, зайняли будівлю Галицького Сейму. Листя на деревах парку вже опало і кожен рух між деревами можна було легко помітити із вікон нинішнього університету. На додачу, на центральному балконі будівлі стрільці встановили два кулемети. Це все дозволяло, сидячи у стінах колишнього парламенту, контролювати майже всю територію парку.

Отож, поляки рушили у наступ. Ліве крило загону йшло вулицею Листопадового чину донизу. Його супроводжувало справжнє диво техніки – перший на вулицях Львова панцерний автомобіль. Порівнявшись із палацом Ґолуховських, авто потрапило під нещадний вогонь,  і намагаючись втекти, врізалось у дерево та заглохло. Це був перший та останній бій польського панцерника.

Решта загону намагалася пройти через сам парк, але тут озвалися кулемети з балконів Сейму. До вечора, втративши майже половину бійців, вони повернулись на свої ранішні позиції. Наступ поляків провалився так само, як і українців.

Спалена пошта та обіди на бруківці

Головна пошта була стратегічним об’єктом. Це – головний зв’язковий вузол Галичини, де, крім самої пошти, містились ще телефон та телеграф. Тому будівля на вулиці Словацького страждала під час кожної війни, що зачіпала Львів.

Ще в ніч перевороту пошта була одним з перших об’єктів, що їх зайняли січовики. Та вже 4 листопада, коли почав формуватися фронт, сусідню будівлю Греко-католицької семінарії зайняли поляки. Почалася битва між двома будинками, розділеними лише спільною стіною.

По ту сторону вулиці Коперника українці утримували Оссолінеум (Бібліотека ім. Стефаника) і допомагали залозі пошти вогнем по власній семінарії. Натомість будинки з іншого боку теперішньої вулиці Дорошенка зайняли поляки і звідти обстрілювали не лише будівлю пошти, але й усю вулицю аж до Віденської кав’ярні і таким чином повністю блокували будь-який рух вулицею.

Очевидці згадували, як між семінарією та будинком навпроти поляки натягнули линву та перетягували одне одному на ній харчі чи навіть баняки із зупами. Часто баняк “доповзав” до мети вже майже пустим із численними дірочками, а борщ залишався внизу на бруківці: стрільці із пошти не шкодували куль. Та якось польські вояки знайшли в українській семінарії погруддя Шевченка і прив’язали його до линви разом із харчами. Їхній розрахунок виправдався: патріотичні стрільці не насмілились відкривати вогонь по своєму поетові і пообідати цього разу на тому боці вулиці таки вдалось.

Три дні точилися бої, аж раптом 7 листопада поляки зуміли підпалити ліве крило поштової будівлі, де були склади паперових пакунків. Водогін був відключений і за кілька годин вогонь рознісся по цілій пошті.

Стрільці відступили на протилежний бік вулиці Словацького, але польські загони увійти до палаючої пошти теж не могли. Довелось через парламентарів домовлятись про перемир’я та гасити пожежу. Вогонь вдалось подолати лише надвечір наступного дня. Головна пошта стояла практично руїною, жодного комунікаційного значення вона вже не відігравала.

Прибульці зі Сходу. Бої на Підзамчі

Усвідомивши, що штурмом здобути середмістя буде дуже важко, поляки вирішили взяти місто у оточення і пішли у наступ на Клепарові. Вони володіли підтримкою тамтешніх батярських районів і тому розраховували запросто здобути станцію Підзамче і таким чином відрізати український гарнізон від залізничного сполучення з Києвом, звідки потенційно могла надійти допомога.

Поручник Носковський, що відповідав за цю ділянку фронту і спершу міг розраховувати лише на підтримку із Високого Замку двох гаубиць та кулеметників поручника Петра Франка , та вчасно отримав підмогу. Із Жовкви прибуло близько півтори сотні стрільців, що якраз повернулися з італійського полону, а з Наддніпрянщини саме надійшов Козацький загін імені Ґонти отамана Андрія Долуда.

Про отамана загону Андрія Долуда та його гарячу вдачу і хоробрість містом ходили легенди. Декілька десятків козаків наганяли на поляків жах одним лише своїм зовнішнім виглядом: на головах вони носили кудлаті шапки-черкески, характерні для кубанського козацтва. Польські вояки, незвиклі до степового темпераменту, побачивши прибульців, часто кидались у розтіч. Вже наступного дня козаки зі стрільцями відбили польський наступ та зайняли Замарстинів.

Оборона Цитаделі. Ефект несподіванки

Перманентні бої у місті тривали більше двох тижнів, та жодній зі сторін за цей час так і не вдалося добитися якогось помітного успіху: від початку боїв лінія фронту практично не змінилася. Сили були приблизно рівні, тому і українці, і поляки намагалися якнайшвидше знайти підмогу.

20 листопада залізницею із Польщі через Перемишль до Львова добралось півтори тисячі польських воїнів разом із вагонами зброї на чолі з підполковником Токаржевським. У Києві в той час якраз планували повстання проти гетьмана Скоропадського і Січові стрільці на чолі з Коновальцем переходити до Львова відмовились. Дмитро Вітовський на той момент ще мандрував Галичиною у пошуках додаткових сил. Баланс сил у місті було порушено. Поляки перейшли у наступ.

Львів, польські солдати біля Кадетської школи. Фотографія 1918 року.
Львів, польські солдати біля Кадетської школи. Фотографія 1918 року.

Тиск почався одночасно по цілій лінії фронту, та найбільше уваги поляки приділили Цитаделі. Фортецю на горі над самим центром міста українці зайняли вже у перші дні війни, проте утримували величезний комплекс, що складається із казарми та чотирьох веж-бастіонів довкола неї, лише 17 стрільців. Очевидці згадували, що навіть згодом, коли надійшло підкріплення і залога фортеці складала більше двохсот бійців, людей все одно бракувало на такий масштаб території.

Вдосвіта 21 листопада поляки почали несподівано обстрілювати Цитадель артилерією зі сусіднього пагорба біля Кадетської школи та від трамвайного депо. Збоку їм допомагав кулемет, що стріляв із дзвіниці костелу Марії Магдалини. Після того, як українці двічі вдарили артилерією по костелу, кулемет затих. Але з іншими обстрілами було складно – прийшлось ховатись у пивниці.

Вежа костелу Марії Магдалини з пам'ятним ядром з боїв 1918 року. Сучасне фото
Вежа костелу Марії Магдалини з пам’ятним ядром з боїв 1918 року. Сучасне фото

Врешті о десятій годині ранку артилерія також стихла так само несподівано, як і озвалась. Стрільці вилізли на поверхню і побачили, що польська піхота вже наступає з двох сторін: вулицею Грабовського та схилом гори від Пелчинського ставу (тепер – вулиця Вітовського). Сотник Білинкевич, командир фортеці, віддав відчайдушний наказ вступати у бій і не прогадав. Поляки відступили, втративши 30 воїнів. Серед українців загиблих не було.

Та цей масований напад в напрямку на центр був лише обманним маневром. Справжньою метою польського штабу було не штурмом взяти середмістя, а оточити його зусібіч. Тишком-нишком польські загони через Стрийський парк, Снопків та Погулянку проникли на Личаків і перелякали місцевих стрільців, що аж ніяк не очікували удару. Поляки захопили церкву Петра і Павла та залізничну станцію. Частина українських вояків в паніці втекла до Винник, але частина все ж зуміла організуватись та зупинити подальший наступ поляків на Кайзервальд.

Передчасна евакуація

До Народного дому швидко долетіла звістка про ситуацію на Личакові. Виглядало так, що кільце починає замикатись і місто попадає в оточення. Перед Начальною командою постав вибір: або покинути місто, зберігши сили і людей, але втратити головний вузол краю, або оберігати столицю до кінця, ризикуючи попасти разом з урядом в оточення і не вийти з нього.

Львів, личаківський двірец. фото поч. ХХ ст.
Львів, личаківський двірец. фото поч. ХХ ст.

 

Командант прийняв рішення. Ввечері 21 листопада на спільній нараді полковник  Гнат Стефанів доповідає прем’єр-міністрові Левицькому, що планує евакуюватися зі Львова. Більшість старшин, шоковані почутим, моментально запротестували.

Незадоволення офіцерів було зрозуміле. Богдан Білинкевич щойно успішно відбив масований напад на Цитадель без жодної втрати, Петро Франко продовжував впевнено утримувати касарні Фердинанда, а Андрій Долуд відкинув поляків на півночі аж до Голоська. На лінії фронту українці не відступили з жодної позиції. Провал стався лише на Личакові, та він міг мати страшні наслідки, якщо б поляки перейшли Кайзервальд та опустились на Знесіння до залізниці.

Проте з польської сторони ситуація виглядала інакше. Польське командування боляося надмірно розпорошити сили: хоча їхні загони зайняли Горішній Личаків, посередині в районі Снопкова, Погулянки у польському фронті утворилися величезні діри. Якби українці  вдарили в ті діри, вся польська кампанія могла б провалитися. Тому вони вирішили відкликати загони із Личакова та повернутись до позиційної боротьби.

Про ці сумніви поляків не знали у Народному домі. Наказ про евакуацію таки затвердили. Пізно ввечері залізницею із Підзамча виїхав весь склад Державного Секретаріяту та Національної Ради. Вночі місто почали таємно покидати  військові.

Коли зранку поляки виявили середмістя абсолютно порожнім, це стало для них колосальною несподіванкою. Чимало представників польського штабу навіть боялися якогось підступу зі сторони українців та не могли повірити у цей “подарунок”.

Наступні три місяці Укранська Галицька Армія тримала Львів з околицями в облозі та безуспішно намагалися повернути місто, що було головним вузлом Галичини. Бої показали: хто володів Львовом, мав ключ до цілого краю. Вже до липня 1919 року польські війська відкинули українців аж за Збруч. ЗУНР зникла з політичної карти Європи, проте якби полковник Стефанів 21 листопада хоча б на день відтермінував евакуацію з міста, хід війни та доля ЗУНР могли би піти у зовсім іншому руслі.

Роман МЕЛЬНИК

Джерела:

  1. Львів . Місто наших героїв / Путівник за ред. А. Козицького – Львів: Літопис, 2009 р.
  2. Лонгин Цегельський. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні зв’язані з Першим листопада 1918 року – Львів: Свічадо, 2013 р.
  3. Кость Левицький. Великий Зрив (до історії української держави від березня до листопада 1 9 1 8 р. на підставі споминів і документів). – Львів, 1931
  4. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. – Львів, 1931.
  5. Микола Литвин. Листопадовий Здвиг: Українсько-польське воєнно-політичне протистояння у Львові 1-21 листопада 1918 року

 

Лінки на фото:

http://zaxid.net/resources/photos/news/690_DIR/201312/1299495_1327492.jpg

http://sverediuk.com.ua/wp-content/uploads/2015/05/A-mi-tuyu-chervonu-kalinu-pidiymemo-.-.-..jpg

http://www.lviv4you.com/ru/images/rostik_statti/rozdil4/Gnat_Stefaniv.JPG

http://m.io.ua/img_aa/medium/2970/18/29701813.jpg

http://proba.plast.te.ua/wp-content/uploads/2013/07/franko.jpg

https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/6/67/%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%94%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B4.jpg/200px-%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%94%D0%BE%D0%BB%D1%83%D0%B4.jpg

http://zbruc.eu/sites/default/files/pictures/atak_na_cytadel_0.jpg

http://www.gazeta.lviv.ua/sites/default/files/u10/3_s_3.jpg

http://lozakultura.pl/wp-content/uploads/2014/01/tokarzewski.png

https://audiovis.nac.gov.pl/i/PIC/PIC_1-P-3298-2.jpg

Напишіть відгук