Бог і Україна понад усе. Євгенія Петрів-Головацька

0
204
Євгенія Петрів (Головацька)

Памяті Євгенії Петрів (Головацької) першої пластунки, що прожила понад 100 літ (4 серпня 1914 — 22 листопада 2014). Її неймовірне життя – тема для роману, який би мав увійти в золотий фонд світової літератури.

Євгенія Головацька, пластунка і дружина повстанця, прочитавши одну з моїх статей, сама виявила бажання зустрітися і розповісти про стежки і вирви свого життєвого шляху, про дитинство і земний рай, про чар дністрових берегів і пластові виправи, про романтику гімназійних взаємин, жорстокість окупантів, відверте протистояння ворожій навалі і організоване підпілля, про внутрішню еміграцію і ненастанну працю для України в малих і великих справах. Вона, неймовірної вроди подолянка, за молодих років фотомодель, поетка, скрипалька, вчителька, матір і підпільниця силою жорстоких обставин змушена була долати психологічні й фізичні труднощі, нездоланні для багатьох інших, хто не пройшов у юних роках пластового вишколу. Змушена була працювати комірником, бухгалтером, продавцем, завскладом аби вижити і бути непомітною для ворога.

Зналася і приятелювала замолоду з Петром Франком, Галиною Дидик, Миколою Колесою, о. Омеляном Ковчем, о. Володимиром Стернюком, Катериною Зарицькою, булавними „Пласту”. Відродила „Пласт” в Галичині.

„Дорога його життя була пряма, бо в кінці дороги був клич „Бог і Батьківщина”. Це клич „Пласту” в якому він виховався в молодості, був точний, працьовитий, обов’язковий, долав всілякі труднощі життя фізичні і моральні. Не залишав Україну, не шукав щастя в чужих землях” – сказала пані Геня про приятеля Миколу Колесу. Вона залишилася вірною цим принципам все життя.

В 2009 році мені пощастило порозмовляти з пані Євгенією, що тоді вже мала 95 років. Радий нагоді поділитися цією розмовою.

Юрко Волощак.

Знайомство

— Ви вчилися у Рогатинській гімназії?

Так, так.

Мій прадід отець Омелян Ваньо з Заланова був зачинателем і одним з організаторів і фундаторів цієї української гімназії.

Знаю. Там з Заланова ще така Текля Коритко була, Михайло Коритко січовий стрілець. Вона ходила до гімназії ще до війни, а пізніше по війні вона закінчувала гімназію. Вона старша від мене була.

Я з серпня. В мене всі четвірки. 14 серпня і чотирнадцятого року.

Моїй бабці Дорі виповнилося вже 17 літ на той час, була Сокілкою, а прожила до 94 літ.

Таких як я вже нема. Недавно поховали ми двох пластунів Риф’яка і Дзюпина. Один мав дев’ятдесят чотири роки, а другий 95 років. Я належу до тих антиків.

А чи знаєте когось з Рогатина, з Черче? В Підгородді там є пам’ятник і там списки тих всіх, що там полягли.

В Рогатині маю приятеля художника, що створив музей живопису Опілля, в Підгородді брав участь у розкопках, у Заланові Мирон Мельник, директор краєзнавчого музею, у Княгиничах взяв інтерв’ю з охоронцем Шухевича Любомиром Полюгою. Тоді на підпільній квартирі з ним жила ще Ольга Ільків і Катерина Зарицька.

Ще була в Шухевича Галина Дидик. Вона померла в місті Христинівка. А я маю навіть фотографію з Дидик. А Дарія Гусак у Львові живе, але я її особисто не знала. Ще за Польщі з Дидик ми були в Карпатах в учительській оселі в Ямній. Ми там з нею мешкали в одній кімнаті цілий місяць. Ми там відпочивали. Коли ми зналися з Галиною Дидик ми говорили про родину і про політику також. Вона вже була тоді з політикою зв’язана.

Я мала вчительську роботу і також працювала в бухгалтерії Союзу кооперації від Рогатина. Маю знимки з „Пласту”, з Рогатинської гімназії.

Рогатинська Земля

Тут є мої матеріали надруковані у двотомному збірнику „Рогатинська земля”. Тут в кінці кожного тому є спис прізвищ. І тут дуже багато можна довідатися про своїх людей з того часу. Тут є всі професори гімназії. Приміром, була в нас та, що відала „Пластом” в США і в Канаді Ковч Христина. Вона тепер тяжко хвора.

Вона є родина з отцем Омеляном Ковчем. Її мама і Ковч Омелян то є брат і сестра. Я пізнала ще дві сестри Омеляна Ковча. Одна вийшла за священика Свістеля, а друга за священика Чужака. А в того Свістеля я вчила сина класичної латини цілий рік. Я вчительської роботи тоді ще не мала, але взяла приватно латину і німецьку мову. Так що я з тими родинами маю контакти і від тої Христини з „Пласту”. Від них маю листи з Америки дуже гарні. Вона каже, що я її родиною стала. Її мама ходила в Рогатин до гімназії. І тут їх усіх є прізвища. І я тут є і фотографії мої. Я ще тоді мала була.

Яке ваше дівоче прізвище було? Розповіжте про своїх батьків.

Я міняла в житті кілька разів прізвище, і місце народження, і місце проживання, і місце роботи, бо я була зв’язана з підпіллям. Тому щоби не знайшли мого чоловіка, не знайшли моїх дітей, всієї родини і не знайшли тих людей, яких я знала. Я не мала револьвера, хоча я полагоджувала підпільні справи. Але завжди я мала зашитий під коміром ціанистий калій, щоби зажити і отруїтися, якби вже виходу іншого не було.

Прізвище моє від народження було Головацька. А потім я знову до нього вернула. Я вийшла за інспектора школи в Рогатині і я мала прізвище Петрів. Я того прізвища Петрів за більшовиків не уживала, бо мене 20 років по смерті чоловіка ще шукали. Я вернула до Головацької. Як і чому я вернула?

Мій молодший брат був в большевицькій армії. Він писав до дружини листи. Ті листи вона мені давала. Коли були облави, то я показувала листа, що мій чоловік Головацький Богдан в Кеніґсбергу тепер. Тому зі мною говорили, як з такою, чий чоловік в армії. Ось чому я і діти спаслися і ще жиєм.

Пізніше я ще працювала два роки в картинній галереї, після того, як мій чоловік згинув у 46-у році. Мене влаштовувала на роботу Левицька, тітка Ольги Бесараб. Батько Ольги Бесараб в Підгородді був священиком якийсь час, а її тітка жила у Львові. А я в Рогатині займалася вчительською роботою і працювала в бухгалтерії Окружного Союзу в 1938 році. Я працювала там також з двоюрідною сестрою Ольги Бесараб. Їх тітка тут у Львові працювала. Отже, та що зі мною працювала, знала, що мій чоловік загинув, і так порозумілися з тою у Львові, і та у Львові пані Левицька мала мене влаштувати десь на роботу, бо за мною шукали весь час.

Вона мені сказала зайти в Картинну галерею до Збронцевої, директора, бо вона з нею вже поговорила. Вона закінчила Краківський університет. Ми на теми політичні нічого не говорили. Я там працювала касієром. Я там пропрацювала два роки. Вона не знала хто я і що я, бо ми не говорили, а справді вона знала добре. Навіть, коли в мене старший син захворів у п’ять років на серце, то вона сказала мені, щоби я привела того хлопчика в картинну галерею. Вона подзвонила до своєї сестри дитячої лікарки. Та прийшла в галерею, оглянула дитину і сказала вже вести в лікарню, бо в нього було запалення мішка серцевого. Він 5 місяців мав високу температуру. Потім йому стало трошки легше. А далі знову 5 місяців.

Моє життя є багате всякими трагедіями, різними зустрічами. А скільки облав пережито. Я міняла місцевості замешкання.

Ще як чоловік був живий то сказав, що якщо мене вже коло Рогатина пізнавали, раз нема іншого виходу, то щоби я поїхала до його сестер з дітьми. На Погулянці у Львові вони жили. Всі три сестри померли. Вони мене прийняли, також ризикуючи життям.

— А як сталося, що ви потрапили в підпілля?

Через свого чоловіка Володимира Петріва. Він Краківський університет закінчив. Ви знаєте, що перед большевиками виїхало дуже багато вчителів, професорів, інтеліґенції за границю. Лишилися тільки я і чоловік в Рогатині. Коли прийшли большевики, їм треба було місцевих кадрів, а їх не було. В 39-м році вони прийшли і відразу його призначили інспектором шкіл. І в 40-му році я вийшла за нього заміж. Я з ним поговорила, він був патріотом України. Він вже був в підпіллю, в УВО. Я тоді того ще не знала. Підпільна УПА була ще закрита.

Як прийшли німці, він зв’язався вже з УПА і виїхав з Рогатина в село Виспа. Потім прислав за мною підводу. Я не питалася куди їхати, бо то було таємно. Потім мене перевозили в Ферлеїв (Липівку). Лишив мене в тім селі на роздоріжжі і сказав, що мене тут заберуть і повезуть дальше. Все було законспіровано. За якийсь час приїхала друга підвода. Їдемо, і на початку села він стає, і я там маю мешкати, в тому самому селі Липівці. То була крайня хата. З того часу минуло 60 років, і я була знову там. Там була дружина директора кінотеатру з Перемишлян, яка мала псевдо „директорша”, була одна зі Стрілищ, а я була „професорова”, тому що як німці прийшли, то мій чоловік вже інспектором не був, а перейшов в торгівельну школу. Працював там, а всі його називали професор. За Польщі гімназійних вчителів називали професорами, а в початковій школі були вчителі, була різниця. Я їздила ще недавно до Рогатина. Мій чоловік похоронений в Рогатині.

Як то сталося? В 46-м році 1 грудня я ще була з ним зустрілася в Заланові в одної вчительки, також заанґажованої в УПА. Тоді він ледве вийшли з села Дички з охороною своєю. Ми зустрілися і я сказала йому, що вже нема виходу. Там за мною питають. Я пішла в Бурштинський район. Мене учениці впізнали. Крім того, що я вчителювала, я провадила ще в Рогатині для студентів практику, як провадити лекції – методи дедукційний, індукційний, як незнані слова пояснювати. А звідти за 6 кілометрів від Рогатина, то вже інший район і звідтам приходили дівчата. Ті учениці мене впізнали. І сказали вони моїй господині: „Чого та пані, що у вас живе, каже, що її чоловік в армії? Та то пані професорова. Вона в Рогатині викладала.”

Я заперечила, що вони певно мене помішали з кимсь.

Так що, коли ми зустрілися з чоловіком останній раз, рад не рад, порадив мені їхати до Львова, бо мене вже знали на Рогатинщині, в Бурштині, Ходорівщина вже знала, бо чоловік мав рогатинський округ, а туди належали і Ходорівщина, Старі Стрілища, Перемишлянщина і Рогатин. Він був заступником головного провідника. Головний провідник був з Ферлеїва, прізвище Демський, Олекса. „Довбня” мав псевдо. Він з відділами ходив, тобто він воював, а чоловік відав адміністрацією того цілого округу. То було в період з 43-го по 46-й рік.

Як я пішла в підпілля, менший син Ярема мав 11 місяців, а старший Володар мав чотири роки закінчені. Вони вже оба на пенсії. Тільки Ярема ще працює хірургом. Не відпускають його.

Євгенія Петрів (Головацька)

Моє життя має багато всяких профілів.

Коли я приїхала до Львова і влаштувалася через ту пані Левицьку в картинну галерею, попрацювала два роки там. А то була дуже мала зарплата.

Мій чоловік мав три сестри – дві заміжні, одна незаміжня. Там на Погулянці було дуже гарно. Був партер і поверх, ліс близько – лиш вийти по сходах. То я там прописалася. А старша сестра вийшла заміж за інженера зі східних областей, який тут лишився за німців. Він також боявся.

Чим я щаслива? Що в мене, попри ті нещастя, підпілля, переслідування є дуже добрі і патріотичні сини і мають гарні родини.

В жінки Яреми тато Мочульський, адвокат такий був, а в другого сина батьки жінки і вона, усі були на Сибірі. То все політика. Її батько був провідником на Стрілиська, Ходорів, і він був безпосередня охорона Шухевича. Він мав високе становище. Він загинув також. Їх шість загинуло біля Ходорова ближче до Стрілищ.

То був страшний час. Теперішнє покоління молоде не уявляє собі, як тоді було. А який патріотизм був!

Одна жінка сама запропонувала, що візьме мене на мешкання. Бідні то люди були. Мали п’ятеро дітей. Чоловік був ткачем, але яке ткацтво за большевиків. Не було жодної роботи для спеціаліста. Патріоти були. Потім через три роки, як я не мала з дітьми де бути, бо щоночі в інших ночували, то одні зі Стратина взяли двох дітей – один два роки мав, а старший 5 років, і з ними жили. А я з ними не зустрічалася, і цілу зиму вони мене не бачили. То як я прийшла в той Бурштинський район, а вони привезли моїх дітей, то хлопці сіли на один стільчик і кажуть: „Мамця від нас втікла!” Той директор школи який знав чоловіка розплакався. То були страшні часи.

«…я щаслива, що відновила „Пласт»

Я є ще тим щаслива, що я відновлювала „Пласт” у Львові двадцять років тому. Є ще та булавна, що відає „Пластом” в США і в Канаді. Вона все каже, що я її родина. Тому що я всю родину її знала і отця Ковча і всіх.

Я відкрила „Пласт”, а вчилися від мене Захарчишин і Криськів.

То така ціла історія. Я тут коло Кайзервальду в себе на городці коло квітів щось робила. Ішов Левко Захарчишина тато. Він чергував там в скансені, косив, і теж ми говорили не раз. Раз у 1989 році каже: „До Левка приходять хлопці, щось говорять про „Пласт”, а він нічого про те не знає. Може у вас якийсь підручник є?”

А я так втішилася: „Я вам то все надрукую на машинці. Я все знаю – гімн, і присягу, і закони „Пласту”. Я все напишу”. За яких два тижні до мене приходить Левко Захарчишин з якимось викладачем з університету і запросили мене піти з ними. Ми зайшли коло Юра напроти. Заходимо, там сидить сорок чоловік. Криськів за б’юрком стоїть, збоку професор Євген Гринів, і посадили мене за стіл. Тоді я розказала все про „Пласт” – я то все пам’ятала. Я щаслива, що мені Бог дав таку пам’ять. І я тоді стала так в „Пласті” як дорадча людина. У той час я працювала в „Союзі Українок”, ще відвідувала могили полеглих, там треба було виступати, а ще хата потребувала моїх рук.

Я тут „Пласт” відновила і хто до мене звертався за порадами я приходила. Всі за інформацією по „Пласту” до мене зверталися і Захарчишин, і Криськів, і в Рогатині я відновила. „Пластом” в Рогатині займався Василь. Він навіть приїжджав до мене з Рогатина вже коли проголосили вільну Україну. Я навіть допомагала йому там організувати „Пласт”. Але він поїхав десь в Голландію на заробітки.

Крім мене на тих перших зборах коло Юра з „Пласту” нікого не було. Був тільки один, може яких 50 років, то він сказав, що коли він був ще малим хлопчиком, а його брат був в „Пласті”, то він його не раз брав на пластові збори. А всю інформацію про „Пласт” в Україні давала я. Тому я щаслива, що відновила „Пласт”. Навіть вже люди з вищою освітою тут вступали в „Пласт”. Власне для тих „сеніорів” я ще мала доповідь про Шевченка. Їх тоді може було 12 – 14. То вже всьо вимерло. Похоронили Риф’яка останньо, Дзюпина, дуже активного. То такий був пластун – всюди де треба, хоч також в моїх роках.

Євгенія Петрів (Головацька)

В якому році ви вступили в „Пласт” і де?

Я мешкала в Рогатині біля самої гімназії і ще той дім стоїть, тільки перебудований. Там було довкола поле, а тепер місто вже є. Як була перша світова війна 1914 року, то від 14 до 20-го року в тій гімназії був воєнний шпиталь, а біля, на площі, був цвинтар. Там були хрести. Навіть були пам’ятники для турків – стовп з головою дерев’яною. Я на тій площі виховалася. І як гімназію відкрили, то початкову школу спочатку, і я пішла до неї, бо була тільки польська школа в Рогатині. Я закінчила чотири класи і пішла в гімназію. Гімназію була уфундована ще у 1910 році. А війна то перервала. У 1924 році вже відкрили гімназію, і я там пішла. В нас був такий професор Верб’яний і він прийшов до моєї мами і питає, чи я би не пішла до „Пласту”. І я дуже радо зголосилася. Мені було тоді 10 років, але я була страшно маленька. Я була дуже ревна пластунка. Всі вимоги я виконувала. А ще до того я дуже любила природу. А пластун любить природу, береже. Я все сприймала у „Пласті” – та точність, словність.

Я не вмію спізнятися, я не вмію пів слова недотримати. Я виховала так своїх синів, хоча вони в „Пласті” не були. Тоді той „Пласт” почав розвиватися і через рік була вже перша присяга. При першій присязі було яких 14 – 15 хлопців. Там такий Гасій був. Пластовий прапор ми вже мали. Тут на березі коло церкви була та перша присяга. Отець Стернюк правив. А він був нашим частим гостем. Навіть Служби Божі за більшовиків в хаті тут правив. То була близька мені людина. А були ще на „Пласті” делегати з Франції, з Америки. То було так на горбочку. Коли скінчилася та присяга, я тоді зійшла нижче, приклякнула на коліно, поцілувала той прапор і сказала тоді: „Які ви щасливі, що дочекали того часу, що ви можете бути в вільній Україні.”

Але той, що написав спомини про ту присягу, чомусь про те не пише. Може забули. Я пам’ятаю, бо для мене то було святе.

Я працювала і в Союзі Українок. Львівський Союз доповіді всі, які я мала післали до Києва, а звідтам прислали мені похвальну грамоту, що я є Почесним членом київського Союзу Українок. Так само з нашого „Пласту” маю, і від того нашого голови міста маю, Андрія Садового.

У Львові

Я працювала спочатку в 46 – 48 роках у Львові в картинній галереї.

На Руській вулиці були брати Харини. Батько був дяком, курси дяківські провадив. І до того найстаршого сина, який працював в картинній галереї, звернувся з магазину „Воєнна книга” біля Оперного театру один лемко на прізвище Когут, щоби дати якусь місцеву людину до книгарні. Отець Харина тоді в картинній галереї працював і порадив мені туди піти, бо тут була в мене страшно низька зарплата. Потім його вивезли на Сибір, а коли повернувся, то працював у якійсь майстерні.

Я пішла зустрітися з тим Когутом, що там працював, і він мені сказав, щоби я була завідуючою канцелярським відділом. Я подумала, що то мені не підходить, бо у Львові маса сексотів, які шукають тих, хто був у підпіллі.

Я йому видно підійшла. Я була молода, енергійна. Моя знимка висіла недалеко в фотосалоні. Йому та фотографія подобалася, бо то на виставку була. Я викупила ту фотографію. То було 50 років тому. І той власне з магазину лемко, що мене отець Харина йому поручив, щоби я там працювала сказав, що я йому підходжу, а я йому відмовила. Він мене спитав чи нема в мене щось зв’язаного з політикою. А я кажу так: „Я особисто ні, але в кожній родині щось є”. Думаю, як я попаду, щоби він не нарікав, що я нічого не сказала. Але на другий день я пішла і відмовила йому.

Я думала, що то в книжковому магазині в кладовій, щоби видавати літературу на відділи продавцям. Я то могла. Але на відкритій території біля Оперного театру я не могла. Та ж мене міг хтось пізнати. Але йому на мені чомусь дуже залежало. І він зараз поговорив з директором. Там був жид директором. На Горкого було приміщення вільне якесь. Там були два входи. Там були карти географічні, відкритки, портрети. Там працювала рідна сестра мого чоловіка Володимира, який загинув, і учениця мого чоловіка. І мене там влаштували. Але їх там ніхто не знав, за ними ніхто не пошукував, бо вони в підпіллю не були. Другий відділ був канцелярські товари. Входилося в другі двері і в глибині були олійні фарби, гуаш. То я мала ті два магазини під своєю опікою. Але я там не була на виду. Я мала склад 40 кв. метрів. Там було все в порядку зложене. На бюрку телефон, арифмометр. До мене приходили виписувати рахунки тільки залізна дорога, Академія наук, лікарні, військові частини, люди не зв’язані з політикою. Мене там ніхто не бачив. Я так пропрацювала 20 років від 48-го року. А пізніше звільнилася. Я була така змучена відповідальністю. В мене мусило бути все в порядку. В мене неможливо було красти нікому. Одного разу я взяла дружину священика одного. Вона ніде не могла знайти роботи. Вона зачала нечесно. Я зорієнтувалася і дуже делікатно з нею розв’язалася. Раз мені так каже: „Ти знаєш, але якби там дати якісь гроші, то вони ту справу занехають.”

А я кажу: „Та що за мною можуть питати. Я нічим не зв’язана. Я просто знаю, що таке було”.

Я прожила довге життя, і якось все запам’ятала.

За більшовиків, коли я ще там працювала, зібрала я дітей моїх синів. Старший син мав одного сина, а другий мав дочку, але вони мали товаришів по роботі і ті мали діти. Один лікар ще працює на Академічній Геньо Мих.

Шевченкові свята.

Тоді на Шевченківські свята був тільки один концерт у Львові дозволений, і то по запрошеннях. Десь в школі трошки робили, а так не вільно було робити шевченківських концертів. А восьмого березня то є свято жінки. Є день вільний. То ті всі діти ми збирали на той день. Я була тим організатором. Батьки мусіли прийти з дітьми в українських строях. Діти всі мали бути у вишиванках. Мусіли вивчити по дві вірші Шевченка і приходили. Ми все збиралися в одного з тих людей. Про те ніхто не знав. Раз в одного лікаря, другий в іншого, то у викладача. Я була ведуча. Я звичайно зачинала від біографії Шевченка.

То все тривало 5 років і ніхто про те не знав. На п’ятий рік одна з тих дружин лікарів, що десь проговорилася, і той директор на роботі до неї підійшов і питає: „Ви знов будете робити Шевченківський вечір?” І вона мені сказала, що робити не будемо, бо вона сама проговорилася, а то не можна було. Там було багато, така Надя Онишко тут на Підзамчі, її дочка… Ми навіть фотографії робили Шевченка через побільшаюче скло. Було таке тло, що ми на ньому фотографії робили. Ми співали пісні на слова Шевченка. Дітям робили осібний стіл, а ми кава і якесь солодке. Такий стіл скромний. Я не могла сидіти і нічого не робити, мимо того, що за мною шукали 20 років по смерті чоловіка. То все мені дав „Пласт”.

До чого я то веду? Пласт то є так – Бог і Батьківщина. І я ціле життя прожила вірна і тому, і тому.

Великдень на Золотій Поляні

Вже в підпіллі, як вже був чоловік в УПА, як тільки закрили семінарію, а він вже був в підпіллі, я того дня, 1941 року, вже на Золотій Поляні, де стаціонувало наше УПА, там було свято велике. Два священики їхали там правити службу Божу і чоловік йде. А я кажу, що також хочу. А він каже: „Та ні, є там одна підвода, їде два священики, зять одного.”

Я конче хотіла бути. Я з тим була зв’язана віддавна. То було ще з „Пласту”. Отже, я домовляюся зі зв’язковими. Були зв’язкові сільські дівчата свідомі і ми дуже працювали, де треба було. Я приходжу до одної і кажу: „Катрусю, як буду йти з вами?” А вони не дуже радо, але мене взяли. Та поляна була вже обставлена упівцями бойовиками, а вони вже знали тих дівчат. Мене не знали ще, бо щойно кілька місяців, як я туди приїхала в лютому. А то квітень був. В кінці квітня тоді був Великдень. Там в лісі стійка була. Стійковий пішов сказав хто я є, і я тоді перший раз пішла вже в ту армію, в УПА. Там були три сотні частинами.

То були Великодні свята. Погода була чудесна. І відразу я знайомлюсь з тим сотенним. То був Дмитро Карпенко. Він був там сотником. Він пізніше аванзував. Він з Полтави походив, лишився в нашій армії. Дуже його військо любило. В нього порядок був. Він мені дає провідника, той Дмитро, щоби мені все показав.

Ціла та поляна так є підвищена і має береги, і кругом великі ліси, і там всюди є заглиблення. Там був одяг, в іншім стояли коні, далі харчі, там медикаменти, там хлопці сплять, там варять в тих берегах. Все мене поінформували про порядок. Там на Золотій Поляні були вели великі столі розложені. Там шість сіл довкола. Золота Поляна є на Рогатинщині. Кругом села Мелна, Виспа, Фирлеїв з другої сторони, Заланів, Дички, Яглуш. Люди нанесли всього. Свято зробили колосальне. Служба Божа була дуже гарна. Зробили престіл. При престолі стояли чотири бойовики. Вибрали чотирьох підпіляків високих, одного росту, в однакових одностроях. То була красота. Я пережила дуже багато гарного. Були співи, якісь забави, змаги вони робили чоловічі, якісь перегони, дужання. Таке було свято.

Та й почали розходитися частинами. Частина відходить в терен. Одна частина лишається, що на відпочинок приїхала на якийсь час і там вишкіл переходять. Вони на три частини поділилися. В інших місцях по районах були також. Там за Мелною, там де мій чоловік загинув, стояли.

То вже було тоді, як я туди приїхала до Липівки (Фирлеїва) і малий вже народився. Я там була пані професорова. Але я через підпілля була не Петрів, а на свому прізвищі Головацька, щоби мене не могли з чоловіком пов’язати.

Виспа.

— Чи ви не маєте родинних коренів з Яковом Головацьким?

Я не знаю. На Виспі був священик Головацький Степан. І мій батько Головацький Степан. А мій чоловік дружив з сином того Степана Головацького. Так що та родина дотепер знається. Я віднайшла ту родину у Львові, і ми вже спілкуємося в четвертому поколінні. Навіть маю фотографію з синами і з внуками того Степана Головацького. Вони все сходяться в тому селі. То село Виспа, то є такий щовб, і на кінці того щовба в долині є ріка, а село нагорі. Там було приходство недалеко від села і каплиця Юрія, шостого травня на Юрія празник є. Мене запросили з ними поїхати ті внуки. Там так люди тішилися, що я приїхала. То ж Виспа. Там чоловік мій був директором школи, й інспектором ще за Польщі.

Як я там приїхала, то люди підходили до мене, одна жінка дякує – а то вже 50 років минуло. Вона каже: „Як я тішуся, що вас бачу. Я ще була дитина, як ваш чоловік був директором школи.” Вона мене обіймала і тішилася, що могла познайомитися з дружиною бувшого їхнього директора. Я також маю знимку коло тої каплиці.

— А про свою маму розкажіть.

— Мама Марія. Вона з Рогатина з родини Пайкушів. То стара родина була. Навіть записано в книзі старі роди. Її батько ще за Австрії то був таким довіреним, що як десь помер чоловік, щоби ніхто кривди не робив чи дітям, чи родині. Так би тепер назвали – по правах людини, чи омбудсмен. Він працював на залізниці. З того боку я нікого не знаю.

А батько мій з-під Заліщик. Там є таке маленьке місточко Устечко.

— Я знаю Устечко дуже добре.

А ви звідки знаєте?

— Та я плавав по Дністрі на байдарках щось чотири рази. Всі містечка і села по берегах знаю від Галича аж до Бакоти нижче Хотина. А сестер, братів маєте?

Батьки

Дві сестри і брат. То ціла така історія була. Мама з Рогатина поїхала. Вона за Австрії закінчила сім класів. Прекрасно вчилася. Директор школи приходив і казав дати її дальше вчитися. Можна було піти до університету, але не було кому порадити. Її нанашка поїхала до Америки, і вона з нею поїхала. І працювала в одного подружжя американців, опікувалася їхнім хлопчиком, який пішов в перший клас. Вона з тим хлопчиком вивчила прекрасно англійську мову, була дуже спосібна. А тато тоді там працював в одного багатого чоловіка, який мав фабрику футер. І вони якось познайомилися, і тато там був з мамою женився і заробили гроші. Там родилася в них дочка. Вже мала 4 роки. Мене ще не було. Але їх банк збанкрутував, і на ті гроші, що лишилися в них на руках рішили їхати до татового Устечка будуватися. Тільки там приїхали, тата забрали в австрійську армію. А для мами там була чужина. Я там народилася така недоношена, недорозвинута, бо то мама їхала кораблем. Цілу дорогу вертала, і ще та друга дівчинка вже 4 роки мала. І приїхали в Рогатин, там де ще жила мама моєї мами, але померла скоро.

У Рогатині

Взагалі, коли я була в гімназії в Рогатині, то дуже зле почувалася, бо мої товаришки були високі, а я їм по плече. То мене трохи гнобило, так, що я навіть товаришок не мала. То були дочки священиків, урядовців, директорів. То всьо гарно вдягалося. То була тодішня інтелігенція. А в нас – то банк збанкрутував, там тато будувався, і ми дуже скромно жили. Але коло нас шпиталь був, і до нас заходили деякі лікарі, просили маму спекти щось солодкого. Ще в нас була швейна машина, щось там зашити, ґудзики пришити. То мама з того користала, бо час був дуже тяжкий, військовий час. Приходили посилки з продуктами для бідних людей. То вже ті військові старалися, щоби нас підтримати. Цукор нераз нам давали. Такий був червоний, не білий. Навіть я собі раз трошки взяла цукру до паперу сховала і на городі з’їла, а старша сестра побачила і мамі сказала, що Геня цукор з’їла. То я тоді дуже пережила, хоч то й дрібничка була. Такі часи були тяжкі.

Дитячий садок “Рідної школи” в Солонім, 1936 р.

Коли тато побудувався в Устечку, ми переїхали туди і щось шість років жили там в селі. Але я тоді вже вдома не була. Я переважно організовувала дитячі садки по селах. І з одного села приїхали просити мене провадити дитячий садок.

Тоді виходили діточі журнали. Там були дуже гарні вірші про січових стрільців. Я аматорський гурток там зробила, ми виставу давали. І так щороку мене люди просили то робити. То були з села Солоне. Вони казали, що вже мають садівничку, але просили ще мене, щоби я знову туди їхала і то робила. Ще була в Тлустому в сторону Чорткова. То від Устечка 14 км.

А наші пластуни, як тими чайками з Рогатина плили, то в Устечку затримувалися. Я тоді в Устечку на вакаціях була, бо я тоді ще в Коломиї вчилася, а на вакації додому приїздила. Заходили до нас родина Кудриків, пластуни Кам’янецькі, а ще священика родина. То ми також замовили чайку і їздили з Устечка чайкою до Заліщик. Чайку треба було тягнути проти струменю води до Устечка. То ми тягнули майже дві доби. Ми виїхали пополудні. Ті решта гості поїхали поїздом, а ми тягнули вздовж берега човна. Він по дорозі мав товариша у Жижовій, і ми там переночували, і на другий день дотягнули до Устечка. Той човен був великий досить, може з метр ширини, а довжиною 8 метрів. Там дуже гарні околиці. Там у берегах є підземні ходи, печери. Я тим всім цікавилася. То була чудесна погода, рибки скачуть до сонця. Все буяє, береги чудові, високі. Птахів різних багато. Ми чаплі навіть в хаті мали.

Ми тоді щось шість чи сім років мешкали, а потім війна, танки розбили хату і ми вернули до Рогатина, де мамина хата була. А коли ми були вже в підпіллю, то переїхали вже туди, де нас ніхто не знав, ні про мене ні про чоловіка.

„Пластуни” і Коломия

Я була в „Пласті” від 24-го року до тридцятого, переходила пластовий вишкіл. В тридцятім році пласт розв’язали в Рогатині, тоді взагалі розігнали „Пласт”. Польща не хотіла, бо „Пласт“ виховував у патріотичнім дусі.

Тоді я переїхала до Коломиї вчитися, бо хотіла мати ще семінарійну освіту. В гімназії я чотири роки латину вчила, а потім німецька мова і грека. А ми вдома порадилися що в університет не було можливості мене післати матеріально. У семінарію поступали тільки ті, що закінчили початкових сім класів. Треба було знати тільки трошки німецьку і більше нічого. А як я пішла там, то я знала німецьку добре, греку і латину. В Коломиї я мешкала в чужих людей, але та жінка мала сестру біля Устечка, там де є водоспад великий на потоці Джурин. Ті люди потім хотіли мене удочерити, бо вони дітей не мали, але я не хотіла. Вони мали гарну кам’яничку, гарний город і були дуже добрі люди. В Коломиї я прожила 5 років. Я там знала Пастернаків, Чайковських. Був там Петро Франко, в семінарії викладав. На всіх концертах в Народному Домі я там була. Ми так зналися.

Ми в Рогатині з пластунами робили і концерти, і прогульки всякі, і вистави, відчити, доповіді. То було цікаве товариське життя і викладачі нами опікувалися.

В Америці до війни пласту не було. Пласт зачався там тоді як тут прийшли перші большевики. Пластуни виїхали. Вони довго ще в Німеччині були, чотири роки. Потім там Пласт дуже розвинувся, головно в Канаді. Там третя частина населення Канади то українці. Навіть я з тою булавною в Канаді переписувалася, з Гринів Богуславою. Вона ще тепер є в Пласті, хоч вона тяжко хвора. То мені сказали, що як хочу ще при житті її застати, то маю прислати листа авіапоштою. Я скоро написала того листа, бо я маю машинку і комп’ютер також є. То ще від пані Богуслави Гринів відповіді не дістала. Вона безпосередньо тільки Пластом займається.

Колесса

Я мала більший профіль роботи – ті могили, відновлення. Я навіть їхала з Колессою і його дочкою, там де народилася Колесси дружина. А Колесса до останньої хвилини до мене дзвонив, бо він мав нас за родину, тому що я вийшла заміж за рідного брата його жінки. То він до кінця життя на свята Великдень чи Різдво під’їжджав тут до мене на Петра Могили машиною. Дочка за кермом була. Дзвонив наперід до мене, щоби я вийшла, щоби я з ним поговорила.

— То так як Станіслав Людкевич до моєї бабці. Вже як йому сповнилося 100 літ, то після концерту в філармонії він ще запросив мою бабцю на шампан до „Жоржа”, а їй щось тоді було біля 90 літ.

— Так. Ми бачилися з ним на всі свята. А тепер як він помер, Колесса, то мене запросили. Він завжди чомусь хотів зі мною поговорити. Я там в них вдома бувала часто. І ми там їхали звідки, його дружина біля Теребовлі у село Мшанець. Донькою священика була дружина його. І я там виступала на могилі Січових Стрільців.

— І мій дідо з Мшанця, але між Самбором і Перемишлем.

— То тепер як Колесса помер, то я з невісткою і внучкою пішли. Там зібралася тільки його родина, сини, внуки, дочки з чоловіками, Філарета ще дві дочки. Прийшов священик і не правив цілої панахиди, тільки коротку службу Божу, покропив і пішов. І всі стоять і мовчать, і так то на всіх тисне. А та дочка середуща його доглядала Харитя. Вона заклопотана була і каже: „А тепер щось поговоримо.” А всі мовчать. „То може я скажу кілька слів?” – „Ой, тето, кажіть”, і друга сестра також просить, бо така гнітюча тишина.

І в той мент я відключаюся. Я вже не бачу людей. То все інтелігенція, така еліта, і я говорю. Я тоді вже думками з Колессою, я бачу ціле його життя, з ним говорю. І вже після того я собі те записала, і та моя розповідь видрукувана в журналі пластовому.

Їм не хотілося вірити, як то я так говорила без жодної підготовки. Як тут концерти приїздили з України, я так само там виступала. В мене є такий мент, що я відключаюся. То було в філармонії, як приїхав перший раз хор з Києва, як більшовики перший раз прийшли. Вони співали чотири пісні українські і дві російські. В мене також була тоді та нута, що я подумала, що ті східняки мають виїхати від нас з добрим враженням, що тут їх гарно прийняли. І я тоді власне сказала: „Сьогодні ви влаштували львів’янам прекрасний вечір. Ми почули справді Велику Україну. Ми почули лязкіт кайданів. Ми бачили верби над Дніпром. Ми полинули з вашою піснею в Карпати, ми відчули запах смерек. Вам мало слів подяки, вам низький поклін.” І весь зал встав, браво на балконі. І коли Ніла Крюкова приїздила з Києва і читала „Марусю Чурай”, то також я промовляла. Я чую коли треба виручати ситуацію.

— Неоніла Крюкова навіть в 1990 році голодувала з нами, зі студентами на площі в Києві.

Я знаю, то показували по телебаченні. Я її особисто знала тоді. Була я навіть в домі Ліни Костенко, але тоді не застала її вдома. Правда, мама її ще жила. Вони власне тоді переносилися до нового дому, що дістали від спілки письменників. То була мама і її дочка Оксана Пахльовська. То я з дочкою тоді ще поговорила. І ще лишила непомітно ґердан з кораликів, так щоби мама не бачила, бо вони ніколи не приймали жодних подарунків.

Спомини.

Я багато людей пізнала, багато пережила і запам’ятала. У збірнику „Рогатинська Земля” є мої спомини з підпілля. Ще в гімназії я писала вірші. Щось там в мене ще є.

Я вам скажу, що такий патріотизм, який був в той час по селах, то є чудо. Всі люди, не було в селі людини, яка б щось не дала для УПА. Приміром я заходжу раз на станицю, бо там був станичний, а я була зв’язкова. Я заходжу, а там два студенти з семінарії, що були на моїй лекції, і вони на мене видивилися, а я на них. Але я їх нічо не питаю і вони мене нічо.

Раз мені треба було перейти через ліс від того шосе, що йде на Бібрку, на те, що йде на Перемишляни. Якраз я заходжу на одну станицю, і є якраз двох хлопців, які той ліс чорний переходили. Мені треба було зайти на тамту сторону по справі, зв’язаній з підпіллям. Але про Золоту Поляну вже більшовики знали і там вже засідки робили. То вже був десь 45-й рік. Спочатку вони про Золоту Поляну не знали, де вишкіл проходили упівці.

Я зайшла на Виспу на гору до станичного і спитала, як мені там дістатися. І він мене післав разом з тими хлопцями. Я знаю, що нам через Золоту Поляну треба переходити і я взяла собі хусточку на шию і взяла горщик. Думаю – всяко може бути. Як буде засідка, то треба щоби хлопці втекли. Вони мають зброю зі собою і мусіли би втікати. А я без зброї. Я можу сказати, що я приїхала тут до родини, що взяла горщик в ліс на суниці, а вони мене кудись ведуть, я не знаю де. І коли ми вже підходимо до Золотої Поляни я кажу до одного: „Ти йди наперід, а другий нехай йде за мною, а мені зв’яжіть руки тою хустинкою”. Навіть якби засідка була і я попала, то прошу, я пішла за суницями, а вони мене схопили і ведуть. І поки я буду то говорити, то вони повтікають. То все треба було обдумати.

Ми перейшли на ту сторону, і вони мене не привели відразу до станичного тамтого. Вони мене лишили в лісі. Станичному сказали, хто я є. Він мого чоловіка дуже добре знав. Тоді той станичний дає мені зв’язкову. Та зв’язкова два місяці тому померла, Оленка, мене повідомили. Я їхала через то село тепер. То 60 років минуло. Я там зайшла довідатися, що з Оленкою тою. Та Оленка мене повела в Кривню, присілок за Фирлеївом. Мене лишають на межі. Заходить вона в якусь хату, виходить якийсь чоловік. Через два городи мене обсервує. Приходить зв’язкова інша і веде мене дальше в ліс. Ми йдемо по якихось лугах, сіножатях далеко і вже здалека видно ліс другий. Я підходжу ближче, дивлюся, а то мій чоловік три дні тому вийшов, і вони стояли в лісі, а мені треба було довідатися, що з ним є, бо він з тою охороною пішов. Треба було знати може, де хто загинув.

Там був загін 40 упівців і, дивлюся, там є мій чоловік. Здивувався що я там роблю. Я пояснила, що була стрілянина, і якось треба про те все передати, а я не знаю що з ним є.

То я потім вернулася в село, але вже зв’язкових не брала, а йшла до Рогатина, то є 14 кілометрів від Ферлеїва, а з Рогатина до Виспи 19. Я то все пішки. А чоловік за два дні зайшов, то через ліс яких 7 – 8 кілометрів. І то багато разів з тої Виспи до Рогатина пішки ходила. Я грошей не бачила і не знала. І думаю скільки, то я сотень кілометрів тої дороги зробила пішки.

— Я раз за ніч набосо перейшов пішки з Галича до Липівки. А при яких обставинах ваш чоловік загинув?

Він був в Дичках. Дички були обложені цілком військом. Там в Заланові стояли відділи облавників, а він якраз зайшов в Фирлеїв і Дички. Він і два охоронці. То був Ярослав один, а другий Осип. Я все на Службу Божу за них даю.

Загибель Героїв

Він там ночував на роздорожжі в одної жінки. Там була криївка. Зі села не можна було тоді вийти. Коли два тижні перед тим зі мною бачився чоловік, то вони виповзли, бо село було обложене більшовиками. А тоді вони там переночували, і ще чоловік написав і передав мені до Рогатина записку до сестри, щоби та передала мені, щоби якусь справу полагодити. Ніколи так не було, щоби я не пішла і не полагодила, що я не хотіла чи боялася. Я мусіла бути там точно на ту годину. І він то знав. Власне то „Пласт” мене так виховав. Точність така мусить бути. А тоді записка мені не попала, бо в Рогатині була облава, а сестра мала ту записку в хаті і її спалила. Бо як облава, то перевернуть все. Так що ті люди і мій чоловік були певні, що та записка до мене дійшла і що я все зроблю. Потім говорили, що я певно згинула разом з ними. Вони всі разом були в криївці. І хтось сипав.

Вони там були внизу і ті що зайшли до хати дуже злилися, що не можуть знайти. Зайшли двох. Може між ними був той сексот. І коли зачали тими дротами до них добиратися, вони пострілялися.

А я в той час вже переїхала до Львова до сестер чоловіка. Там вони мали гарне таке мешкання. Вони вже всі повмирали. Є гробівець і там місце для мене. Тоді страшно люди гинули. Там шість, там десять. Я страшно переживала за кождого загиблого. Я не знаю, як серце витримало то все, бо я того знала, того знала. То страшне як там люди падали, як мухи.

А тоді, в той день, як чоловік згинув, я рано встала і думаю: „Я вже тут у Львові два тижні. Вже й діти привезла.” Я вже не можу ні молитися, ні думати. Я була страшно перемучена нервово. І так стала коло печі і чую там якась господиня приїздила зі села сестри чоловіка. Привезла молоко. Постійну мали молочарку, що привозила молоко. Бо тоді нічого не можна було купити. І я чую, питається вона сестри чоловіка: „Пані, котра година?”, а та каже: „Без п’ятнадцяти дев’ята.” І так мені та година на ціле життя закарбувалася. В сусідній кімнаті в ліжечку була дитина, доня сестри чоловіка, Лідуся. Мала 11 місяців. Вона ніколи до моєї кімнати не заходила. А тут вона стала з ліжечка і йде просто до мене і так вперлася голівкою мені в коліна і гірко заплакала і раптом змовкла. Я її взяла на руки і дивлюся, дитина нежива, не дише, обвисла, посиніла. Я не знаю що робити. Притиснула її до себе, зачала гойдати. Занесла до ліжечка, і вона за хвилю віджила, порожевіла. Але тоді мені в серці щось ніби сказало.

Я поїхала на село на Виспу, заходжу до одних людей, до других. Питаю, де мій чоловік. А мені ніхто нічого не каже. А то вже всі знали, бо тиждень минув. Нарешті одна мене спитала: „А що, ви Геню нічого не знаєте?” І тоді мені розповіли як і коли то було. Вони втрьох – мій чоловік, Ярослав і Осипко загинули якраз тоді за 15 хвилин дев’ята. Я собі думаю, що то його душа тоді вселилася в ту дитину, і вона так ніби померла.

Підпілля

— А які завдання дієві ви мали в підпіллі?

В Рогатині був директор семінарії Кіселевський. Раз я його зустріла з дружиною. А тоді вже повиїздили всі вчителі за границю. Він мене спитав, що я тут роблю у Львові. Я йому сказала, що маю якісь справи, маю купити фототовари, дещо в аптеці. Я його не знала ще добре. Я мешкала тут лише кілька місяців. То було як другий раз більшовики прийшли в 1944 році.

Він тоді дружину відіслав додому, лишився зі мною і ходив по всіх аптеках, щоби то дістати, що мені було потрібно для підпілля.

Я тут у Львові діставала медикаменти, бо в Рогатині не було. Я доїжджала поїздом. Нераз везла з собою друкарську машинку. А у Львові сексоти вже були. Я мала таке футерало. Несла так відкрито. Якби хтось питав, то я би сказала, що працюю в організації і треба в ремонт дати машинку. Мені завжди приходили такі думки, які потрібно, щоби рятувати ситуацію. Якось я все біду оминала. Один повстанець собі сокирою дуже ногу покалічив, і я поїхала з ним до Львова до лікаря. Потрапили до якогось жида, доброго лікаря. А то був сільський хлопець, і лікар дивувався, що я ним заопікувалася. Різні ситуації були.

Рогатинщина мала провідника Олексу Демського. Він вишкіл проходив в Австрії, а мій чоловік був його заступником. Якраз там в Ферлейові є стик трьох областей частина Франківщини, Тернопільщини і Львівщини. Чоловіка по три місяці вдома не було, бо він був на той цілий округ. В селі Кліщівна були бої. Я там вчителювала кілька місяців навіть.

Найважливіше знайомство

Як перший раз прийшли большевики, я побачила той бруд, то я не хотіла в Рогатині лишатися, щоби того не бачити. А там була така Онуфрикова, вчителька в Кліщівні. Її чоловік був у Рогатині лікарем, але навіть за Польщі їй не було в Рогатині місця вчительки. І я щось з нею порозумілися, що я їй відступила своє місце, яке мені пропонували в Рогатині, а сама пішла за 14 кілометрів до Кліщівни.

Там було болото по коліна. Я собі купила гумові чоботи. Я дуже часто до Рогатина пішки ходила. І тоді раз я познайомилася зі своїм чоловіком. Я там була вже завідуючою школи. Раз я прийшла в райвно в суботу. І там працювали двох жидів. Ну такі жиди страшні, типові. Бо раніше тут були більше інтелігентні, а то були таки просто євреї.

А мій чоловік приїхав з Івано-Франківська, бо їздив в обласне райвно. І він якраз роздягався. А той жидок поганий до мене каже: „А ви де працюєте?” Я відповіла, що в Кліщівні. А він каже: „О, я туди приїду з візитацією.” А мій чоловік повісив плащ на вішак і каже: „Не ви поїдете. Я поїду.” Потім мене питається, чи я вертаю в Кліщівну того дня. Я відповіла, що ні, бо то вже пополудні і я піду до сестри і він каже: „То зачекайте, разом вийдемо. Я тільки зачиню кабінет.

Ми вийшли, почали говорити. Я бачу, що то такий патріот. Він став тим інспектором більшовицьким, то я була відразу насторожена. Він мені каже: „Слухай, багато є таких священиків, що теологію закінчили. Не мають тепер де йти працювати. Є, що є студентами теології, є сини священиків. Є наказ їх на роботу не приймати. А наш завідуючий райвно порядний чоловік. До нас на всі свята приходив, а його жінка ходила до Підгороддя з Рогатина на Служби Божі, бо в Рогатині не могла. В Підгородді Кінасевич священик був. То я з його донькою працювала в бухгалтерії в Союзі кооперації, як я не мала ще вчительської роботи.

Одруження

Так ми познайомилися в ту осінь. Так ми кілька разів ще з ним зустрілися, бо щосуботи я в райвно приходила, і він запропонував мені вийти заміж. І ми тихенько пішли до священика, який мене знав ще з 1924 року. В початковій школі мене о. Кудрик ще вчив, і в ґімназії, і потім я з ним була в контакті. Він дав нам шлюб по вечірні, як вже людей не було. Бо тоді за шлюб переслідували. Я своїй сестрі Ірі сказала, щоби вона по вечірні прийшла, бо я виходжу за Влодка заміж. Сестра прийшла до церкви, була на вечірні і нас не бачила, бо ми не були між людьми, а пішли в захристію. Там були два свідки: дяк і ще мій товариш ще з гімназійних часів.

Коли я виходила заміж, то мої тато і мама ще до Рогатина не приїхали. А його батько згинув ще на Світовій війні, а мама вмерла скоріше. Їх три брати лишилися сиротами. Вони були багаті люди. Тим господарством, що лишилося в Селиськах під Львовом, ще дідо правив. Багаті селяни – то були дуже інтелігентні люди. Той дід хотів конечно тим трьом внукам дати освіту. Як мама померла, а батько згинув на війні, він тими хлопцями заопікувався. В Винниках він мав родину, якогось юриста. Він записав на того „укшталцоного” кілька моргів поля, але той мав вивчити тих хлопців. І вони всі три переїхали до Винник, а дід дуже скоро помер.

Той у Винниках до них ставився трошки з погордою. Харчував їх гірше, ніж сам їв. Рано вони мали ставати, гнати корови, а потім бігли на ранковий поїзд на навчання. Так що чоловік трохи набідувався.

Коли ми одружилися, чоловік вже дістав мешкання в Рогатині напроти старої пошти. Будинок той ще є, партер і поверх. Там було нагорі дві кімнати. Тоді я вже перейшла на то мешкання від сестри.

Розмова 2009 року. Розмовляв Юрко Волощак.

Джерело: https://zbruc.eu/

Напишіть відгук