В українському театрознавстві ми робимо першу спробу штрихів до портрету, яка дасть можливість повернути із небуття особистість Анатолія Георгійовича Гугнина (1949-2001) – режисера, засновника театру-студії «Мімограф» у Львові, міма. Запропонований матеріал дасть змогу дізнатися, нехай у загальних рисах, його відчуття світу через творчість. Зрозуміти хто ж він був – поет чи клоун, філософ чи мім, актор чи режисер? На основі власного «Щоденника» А. Гугнина, декількох рецензій, фотографій з архіву автора та спілкування з кількома учасниками вистав у постановці режисера (Анастасією Звєріною, Ларисою Гугниною, Вадимом Хом’яком) ми змогли більш глибше осягнути такого знакового митця, неординарної людини, як Анатолій Гугнин. Поринути у ті часи, коли існував театр пантоміми «Мімограф», який припинив своє існувати після того, як його засновник та керівник пішов з життя. Але пам’ять про цей унікальний феномен залишається в наших серцях .
Анатолій Гугнин народився 17 листопада 1949 року. У 1954 році сім’я переїхала до Львова із Запоріжжя. На той час в місті існувало дуже багато різних студій та гуртків для дітей. Хлопчик почав відвідувати студію, де займалися цирковим мистецтвом. Поступово, прості заняття перетворились у справжнє захоплення. Це був новий світ, який він відкрив для себе. Всі навики, отримані в студії, він удосконалював самостійно, присвячуючи цьому увесь свій час. Основними напрямками були жонглювання та клоунада. Він мріяв про роботу у державному цирку, але для цього потрібна відповідна освіта, якої він не мав. Єдиною можливістю показати себе були нерегулярні виступи у філармонії, що мало задовольняли його.
Закінчивши Університет підвищення кваліфікації керівників художньої самодіяльності (1970-1973), Гугнин стає керівником студії «Арлекін» при центральному Палаці піонерів. Там діти вивчали не тільки ази циркового мистецтва, але й правила поведінки на сцені і за сценою. Зрештою, правила самого життя. Він привчав дітей працювати з повною віддачею. З розумінням, спокійно відноситися до критики і до «конкурентів». Так прищеплювалася дітям стійкість і прагнення бути кращим за свого суперника, але при цьому поважаючи його. Наприклад, одну з виконавців номера, Наталку Гулєвату, зняли з програми буквально напередодні прем’єри, бо її подруга була більш підготована. І хоча Наталці було образливо, вона старанно виконувала інші обов’язки, і навіть допомагала «суперниці» у виконанні нею номера.
Разом зі своїми вихованцями Анатолій Гугнин брав участь у зйомках фільму «Д’Артаньян і три мушкетери»(1978), знятий режисером Георгієм Юнгвальдом-Хількевичем. Фільм знімали в основному у Львові. Ми можемо побачити на кадрах фільму з першої серії, групу вихованців Львівської студії «Арлекін», які весело, з піснею про Рішельє, разом зі своїм керівником проходять вуличками нашого рідного міста.
Так захоплення відкрило йому шлях до режисури. На становлення режисера, як творчої одиниці, важливе значення мали такі особистості як Леонід Єнгібаров та Марсель Марсо. Анатолію Гугнину була близька філософія Леоніда Єнгібарова:
«Я виходжу на манеж не для того, щоб смішити шановну публіку. Я виходжу на манеж для того, щоб говорити з поважною публікою. Про добро і зло, благородство і підлість, про любов і ніжність» – сказав Єнгібаров в одному з інтерв’ю.
«Світ – крихкий, душа людини ранима, людина – нескінченно самотня…Про це говорив клоун з манежу» – вислів поета, прозаїка Марії Романушко.
Можливо тому він і став для нього кумиром. Кожен цирковий номер, який Гугнин придумує, отримує своє підґрунтя. Наприклад, номер «Баланс», який проіснував майже всю історію життя колективу. Артистка Лариса Гугнина була одягнена в гусарське вбрання. Використовувалась шабля, на лезі якої стояли бокали. Тримаючи усе це в роті актриса, балансуючи в танці, під мелодію із знаменитого фільму «Гусарська балада» режисера Ельдара Рязанова (1927-2015), рухалася по сцені. При цьому ще й робила кульбіти. Анатолій Гугнин і сам усе життя наче ходив по лезу ножа.
Від французького міма М. Марсо він перейняв грим – обличчя ховається під маскою білого гриму, що підкреслює вираз очей, які відкривають сприйняття світу – цілу гаму людських почуттів – смуток і радість, кохання і розчарування, і режисер – Гугнин розуміє, що це і є та ніша, що досі не використана ним. І хоча існували інші студії пантоміми, але він вирішує піти далі. Це мають бути не просто пантомімічні номери, але міні-вистави. І випускники студії «Арлекін» на чолі з мімом – Гугниним починають серйозніше засвоювати мистецтво пантоміми. Практично не вміючи танцювати, артист Гугнин доводить пластику свого тіла майже до довершеності, вимагаючи того ж від своїх учнів. Простенька на перший погляд вправа, що виконується тільки кистями рук «Пташка», стає головним випробуванням для вступу до майбутнього колективу – пластика рук, одягнених у білі рукавички символізують пташку, яка літає у вільному польоті.
У 1984 р. на тлі студії «Арлекін», режисер відкриває театр-студію «Експромт». Основа колективу залишилися незмінною: Дмитро Казанджев, Вадим Хом’як, Лариса Гугнина, Ірина Гугнина, Наталя Микитюк, Наталя Лєйкіна та ін. В активі театру були вистави: «Ця весела планета», присвячена боротьбі за мир; «Арлекіно» – про жорстокість світу капіталу; «Подаруй свою радість» та інші. Вірний любові до цирку, тепер режисер намагається поєднати мистецтво цирку з мистецтвом театру пантоміми. Починається все з ідеї номера, яку приносить режисер на обговорення колективу. Далі – спроби, пошуки окремих рухів, жестів. Працюють над кожною мініатюрою дуже ретельно. Можна було працювати три години поспіль, щоб зрештою відібрати лише один жест. Поступово окремі мініатюри складаються у виставу «Візит ввічливості», з якою театр їде на фестиваль в Бельгію, звідки повертається хоч і не з тріумфом, але поміченим і відзначеним дипломами.
1986 р. – ідея створення театру «Мімограф». Театр змінює приміщення і базується в Палаці культури ім. М. Кузнєцова (тепер ім. Г. Хоткевича). Анатолій Гугнин, який багато читав, знаходить п’єсу «Поппі і Хуаххо» за мотивами новели естонського письменника Дугласа. Він розуміє, що сюжет п’єси можна передати за допомогою пантоміми. Тема – «невинні» пустощі зі зброєю. Ідея – показати, що зброя – це сила, яка повинна бути в руках відповідальної людини, що думає про наслідки і вміє цінувати життя. В рамках політичного театру Палацу Культури «Мімограф» випускає цю виставу.
1992 рік – виникає можливість поїздки до Японії у м. Тояма на міжнародний театральний фестиваль. Під час підготовки до фестивалю номерів стає все більше. З’являється номер «Пташка в клітці» і вистава «Земля». Режисер сам придумує і оформлення вистави, і сам підбирає музику. На сцені подіум з розкритою чоловічою долонею. Звучить еко-джаз американського джазового музиканта, саксофоніста, композитора Пола Уінтера – «Колискова матусі-китихи маленькому тюленяткові». Сам музикант «екологічний джаз» схильний вважати музикою землі, «живою музикою». Усі епізоди у виставі режисер об’єднав однією постаттю – Землею. Серед епізодів найяскравішими були «Рибак і рибка», «Поет», і власне сама «Земля». Люди, вкриті сіткою, символізували собою Всесвіт, з якого періодично виринали різні образи. Вічна тема боротьби Добра і Зла і висновок, який неможливо було не зробити: ми маємо берегти все оточуюче і вірити в те, що над нами і всередині нас цілий Всесвіт, а Добро і Любов обов’язково переможуть. Колектив їде в Японію і повертається із перемогою. Нагороди за оригінальність, за режисуру.
1996 р. – співпраця з Борисом Озеровим, що ознаменувалася роботою над виставою «Чума на обидві ваші домівки» за п’єсою Г. Горіна. А. Гугнин виступає не тільки як актор у ролі Міма, але й як один з хореографів, ще й як директор і продюсер.
12.11.1996 р. – дата реєстрації Львівської міської громадської організації під назвою «Театрально-мистецький центр «Юнівер» директор якого – А. Гугнин. «Поет та клоун» – так називався бенефіс А. Гугнина. Така афіша з’явилася в місті у 1996 році. Дійство відбувалось в приміщенні Першого українського театру для Дітей та Юнацтва і було бенефісом неординарної людини, ім’я якої – Анатолій Георгійович Гугнин.
А. Гугнин знаходить інформацію про міжнародний театральний фестиваль Аматорських театрів у США. Цей фестиваль проводиться раз на чотири роки Асоціацією суспільних театрів США. Того року у фестивалі брали участь театри з Канади, Японії, США та Європи. Режисер повертається до вистави «Поппі і Хуаххо», розуміючи, що цей матеріал буде зрозумілий людям будь-якої національності. Залишені вдома без господаря Мавпа і Пес. Усе починається з безневинних пустощів. А закінчується все тим, що до лап Мавпи потрапляє зброя. Ядерний вибух, який знищує все живе наприкінці. І єдина постать Жінки в білому в далечині, яка тримає на руках як дитину, зламану скрипку, яка раптом стає знову цілою, як надія на те, що такому фіналу можна запобігти. Як результат: приз за головну чоловічу роль (Юрій Тимчук – Мавпа) та Гран-прі фестивалю.
У статті «Америка – зліт, Україна – посадка…» читаємо:
«Львівський театр пластичного дійства “Мімограф”, на жаль, зовсім не новак у бурхливому потоці маленьких театрів. Майже десять років авангардна трупа намагається повернути втрачену славу в рідному місті, та все марно – грошей на спектаклі немає, стаціонарного приміщення театр просто позбавлений. Зневірившись, “мімографці” зробили ставку на Америку і … виграли. Несподівано і тріумфально … Ніхто з львів’ян і не мріяв, що в результаті напруженої конкурентної боротьби з 18 театрами з Канади, Японії, США і Європи, на фестивальний Олімп злетять саме вони. Та ще й як! “Поппі і Хуаххо” визнаний кращим спектаклем фестивалю…» [1] (переклад Д. Гугнина).
Після цього – численні зустрічі, перемовини…Виникає ідея для майбутньої співпраці з Асоціацією громадських театрів США.
За задумом А. Гугнина, це був досить складний сумісний проект. В його баченні дві сторони мали паралельно готувати виставу, використовуючи одне й те саме оформлення, музику, костюми. Випустивши прем’єри в своїх країнах, повинен був відбутися обмін головними героями. Актори з США мали б зіграти з масовкою з України і навпаки. Чому режисер для проекту бере саме п’єсу «Пліт мерців» Харальда Мюллера? Дія в п’єсі «Пліт мерців» відбувається на землі, випаленої атомною катастрофою. Але це лише умови, в які загнані люди. Твір розкриває глибоку думку про наші взаємини. Що буде, якщо ми перестанемо відчувати чужий біль і будемо проявляти агресивність один до одного? Що ми передамо прийдешнім поколінням? Ця п’єса – попередження про те, що може статися, якщо люди перестануть думати про майбутнє. Мюллер дуже точно показав, як ми самі вбиваємо світ, в якому живемо. Це співпадало з позицією та світовідчуттям самого Анатолія Гугнина. У його щоденнику читаємо:
«Багато представників блискучого розуму, за всю багатостраждальну історію людства, намагалися поставити питання сенсу його буття і знайти ту щасливу всеперемагаючу нитку істини, дотримуючись якої людство приходить до гармонії свого буття. Але чому ж це світле майбутнє так і не настало, а навпаки, зробило людину жертвою трагічного історичного процесу?».
Паралельно йшла робота над моновиставою «Саллі Боулз» за сценічною адаптацією роману «Прощавай, Берліне!» американського письменника Крістофера Ішервуда. Вистава мала йти англійською мовою (актриса А. Звєріна). Але не судилося…
Маючи складний характер, а саме впертість, безкомпромісність не раз шкодили йому і його справі. Він не зміг домовитись із можновладцями. Проект в Україні відхилений, а гроші, які вже було вкладено, повернути було неможливо. Будучи максималістом за натурою, не міг піти на компроміс. І єдиним виходом із ситуації, який він вважав найкращим, виявилось залишити цей Світ. Анатолія Гугнина не стало 5 січня 2001 року. Як Заповіт можна оцінити його запис у щоденнику:
«Тобі доведеться приймати світ таким який він є, і в міру сил, творити і вдосконалювати його. Дай Боже тобі сил, вміння та таланту, щоб у цьому світі стати Людиною! Дай Боже тобі мужності і терпіння, щоб встояти і зберегти себе у цій вічній сутичці добра і зла, розуму і дурості, чесності і підлості». Цей Заповіт залишив мені він, мій Батько.
Так хто ж він був? Поет чи клоун? Це метафора життя людини, що по суті була поетом, ховаючи свої думки під маскою клоуна. Він мім. Його слова – жест, пластика. Через них він відкривав душу, розповідав про сокровенне. Безумовно, він був творчою людиною, що відчувала Всесвіт. Людиною, яка мала безліч ідей, несхожих на все те, що його оточувало. Людина, яка була несхожа на решту – це синтез, це та точка перетину філософії і поезії, яку він реалізував як режисер і як актор. Не тільки внутрішньо, але і зовні він нагадував відомого Ангела з вистави С. Образцова «Створення світу». Людина, яка потрапила не в свій час. Йому було тісно у клітці, в яку загнала його дійсність. Людина, яка змогла створити свій власний театр, свою власну школу, але після якої залишились тільки спогади, деякі нагороди, фотографії та мізерні відео записи. І ще залишилась пам’ять про єдиний у Львові театр пантоміми «Мімограф» і про його незмінного керівника – Анатолія Георгійовича Гугнина.
Денис ГУГНИН
Використані джерела :
- Газета «Сегодня» №143 (146) за 29.07.98
- Гугнин А. «Шоденник» (Архів Д. Гугнина)
- Людмила Дикуль/ Клоун с осенью в сердце [режим доступу] http://www.mk.ru/old/article/2002/07/15/164790-kloun-s-osenyu-v-serdtse.html
- Романушко М. С. / http//Wikipedia.org.ru /
