10 найцінніших експонатів Зоологічного музею Львівського університету

10 найцінніших експонатів Зоологічного музею Львівського університету
1. Панцирна, або кайманова щука Lepisosteus osseus (Linnaeus, 1758)

Панцирні щуки є примітивним променеперими рибами, які поширені вздовж східного узбережжя Північної і Центральної Америки у прісноводних озерах, а на півдні ареалу – на захід до Канзасу, Техасу і Нью-Мексико. Відомі ці риби з Північної Америки вже близько 100 мільйонів років. Середня довжина дорослих особин панцирних щук сягає 0,7-1,2 м, з максимальним показником близько 1,8 м і масою до 25 кг. Проте, інші види панцирних щук можуть сягати довжини до 3 м та важити близько 120 кг.

Живляться панцирні щуки оселедцями, представниками коропових і сомових, а також ракоподібними; не пропускають можливості поласувати й представниками свого роду чи виду, але молодими чи меншими за розмірами особинами. Можуть нападати й на плаваючих птахів і ссавців. Зазвичай полюють вночі. На зиму мігрують у глибокі ділянки водойм і не харчуються. Основними конкурентами за корм є інший види панцирних щук, яких на сьогодні відомо сім видів, з яких три вимерлі.

Живуть панцирні щуки близько 15-20 років років. Максимально відомий вік становить 39 років. Статева зрілість у самців настає у 3-4 річному віці, а в самок на шостому році життя. Самці відрізняються від самок розмірами, – вони менші й легші.

Цікавим у їхній біології є те, що панцирні щуки мають токсичну ікру, а саме її клейке покриття, що слугує для прикріплення її до підводних каменів на мілководді, скелясті виступів, чи підводної рослинності. Ікра є дуже токсичною для наземних хребетних, у тому числі й риб. Інкубаційний період триває від 7 до 9 діб, хоча личинки, які вийшли з ікри ще кілька діб прикріплені до субстрату. Молодь, протягом першого літа перебуває на мілководдях у густій рослинності і спочатку живиться дрібними безхребетними, а досягаючи довжини чотирьох сантиметрів переходить на живлення мальками риб.

Цікавою особливістю будови панцирних щук є наявність у них плавального міхура, який пронизаний великою кількістю кровоносних судин та з’єднаний зі стравоходом. Таким чином, він може виконувати функцію дихання (як легеня). Підіймаючись на поверхню води, щука ковтає повітря, яке й потрапляє до міхура, а кисень розноситься по судинах. Завдяки такій системі дихання, ці риби можуть жити у теплій воді, у якій дуже мало кисню.

Панцирні щуки були основним джерелом їжі для корінних американців та в часи колонізації Америки. Сьогодні, їх виловлюють як об’єкт спортивної рибалки.

2. Протоптер африканський Protopterus

Африканські протоптери – досить великі за розмірами риби, які може досягати 1-2 м у довжину. Мешкають вони повсюдно у теплих прісноводних річках і водоймах західної частини Африки, переважно зі стоячою водою. Грудні й черевні плавці протоптерів мають вигляд довгих, стислих з боків дещо видозмінених ниток, за допомогою яких можуть переміщатися й по суші.

У денний час протоптери зариваються у пісок чи мул, і тільки вночі підіймаються для пошуків їжі. У разі необхідності можуть навіть виповзати на сушу. Крім функцій руху, плавці виконують важливу роль і в пошуках корму, оскільки на них розташовані смакові горбочки. У каламутній воді водойм, зір не може допомогти, тому риба орієнтується за допомогою нюху та дотику.

Основу раціону протоптерів складають різноманітні молюски, прісноводні краби та інші ракоподібні, рідше жаби і риби. Молодь, розміром менше 35 см, живиться майже виключно комахами.

Нестача кисню у воді, протоптерів не лякає, оскільки вони мають спеціальне пристосування для дихання атмосферним повітрям, що й визначило назву їхнього надряду Дводишні, а ряду – Дволегеневоподібні. Вони мають парні легені, тому постійно підіймаються на поверхню щоб ковтнути повітря. Підраховано, що за допомогою зябрового дихання доросла риба отримує в середньому лише 2 % необхідного кисню, а решту 98 % – за допомогою легень.

Під час несприятливих умов, зокрема африканського літа, коли настає засуха протоптери риють нори у вологому ґрунті, закопуючись таким чином. У глибині ходу, риба підковоподібно вигинається, головою догори, і впадає у сплячку. Під час падіння рівня води, верхній шар ґрунту закриває отвір ходу і утворюється своєрідна камера, де за рахунок затвердіння шкірного слизу риби утворюється щільний кокон. У ньому протоптер перебуває до періоду дощів, протягом 6-9 місяців.

Коли починають падати дощі, ґрунт розмокає, а камера наповнюється водою і риба пробуджується. Через кілька годин протоптер залишає «нору».

Статевозрілими протоптери стають у віці 3-4 років. Період розмноження припадає на серпень-вересень. Самець облаштовує нору, або гніздо підковоподібної форми, з двома ходами, які ведуть виводкової камери. У гніздо, самка відкладає до п’яти тисяч ікринок, які самець постійно охороняє від будь-яких живих істот, у тому числі й людини. Інкубаційний період триває близько семи днів. Личинки, які виводяться, на відміну від дорослих особин, мають чотири пари зовнішніх пір’ястих зябер, великий жовтковий мішок та «цементну» залозу, за допомогою секрету якої прикріплюються до стінок виводкової камери. У гнізді личинки перебувають протягом місяця.

Оскільки протоптери їстівний для людини вид риб, які мають смачне м’ясо, то на них полюють зі списом, або ж ловлять вудкою.

 3. Арлекін темний Atelopus ignescens (Cornalia, 1849)

Арлекін темний – представник родини ропухових, ендемік Еквадору. На сьогодні цей вид вважається вимерлим, оскільки з 1988 року не виявлено жодного його представника. Хоча раніше (до 80-х років ХХ століття), темні арлекіни були широко поширені вздовж струмків у тропічних лісах, вологих суб-парамо (високогірних чагарникових заростях) і парамо (високогірних пасовищах).

Темні арлекіни були поширені від Імбабура до Чимборасо і провінції Болівар, в середній долині Анд і на більш високих частинах великих Анд на півночі Еквадору, на висотах 2800-4200 м над рівнем моря. З вигляду, ропуха має рівномірно чорне забарвлення спини та боків, з маленькими круглими бородавками, що покривають більшу частину спини. Нижня частина тіла та кінцівок жовтувато-оранжеві. Райдужна оболонка очей чорна.

Науковці припускають, що зникнення цього виду земноводних викликане спільною дією грибкового захворювання земноводних – хитрідіомікозу (підтвердженої у цього виду) та змінами клімату (потепління й посухи), з додатковим ефектом – втрати середовища існування.

4. Японська велетенська саламандра Andrias japonicus Temminck, 1837

Японська велетенська саламандра – одне із найбільших земноводних у світі. Поширені вони у Японії, у горах південно-західної частини острова Хонсю, по всьому острову Сікоку й у кількох локалітетах на острові Кюсю. Середовищем існування цьому земноводному слугують холодні гірські струмки на висотах до 1400 метрів над рівнем моря.

Довжина тіла саламандр може сягати до 1,2 метра, включаючи і довжину хвоста, вага до до 25 кілограмів. Тіло вкрите дрібними наростами і має забарвлення сірого, чорного або зеленого кольору. Шкіра трохи зморшкувата з бородавками. Саме через ці нарости, саламандри дихають. Форма тіла – валькувата, кінцівки – короткі. Через товсте тіло та короткі ноги, тварина виглядає дуже незграбною, проте у воді вона досить прудка. Більшу частину довжини велетенської саламандри становить сплющений з боків хвіст, який дозволяє робити тварині швидкі ривки під час полювання. Живляться переважно рибою та земноводними, не гребують комахами, їх личинками, молюсками, ракоподібними. Обмін речовин у саламандр сповільнений, тому вони можуть тривалий час обходитися без їжі. З метаболізмом пов’язана і довговічність велетенських саламандр – максимально зафіксована тривалість життя 52 роки.

Період розмноження випадає на початок осені. У цей період саламандри збираються в місцях де будуть розташовані їхні гнізда. В основному це скелясті місця, печери, підводні ями. Самці проявляють агресивну поведінку та конкурують між собою за місця розмноження.

Самки, відкладають близько 500 яєць, які відразу ж самці запліднюють. Усі наступні турботи про потомство належать самцю. Він повинен їх захищати від хижаків і своїх родичів, аж поки не виведеться молодняк. Приблизно через 2 місяці виходять пуголовки, які розселяються по ріці, на цьому батьківська місія самця завершується.

Коли настає статева зрілість у саламандр невідомо, але не раніше ніж вони досягнуть значних розмірів. Ведуть, як правило, нічний спосіб життя. Переміщаються по дну, використовуючи свої потужні кінцівки. Коли потрібно досягти більшої швидкості, то використовують хвіст. Для забезпечення кращого дихання, саламандри, як правило, рухаються проти течії.

Велетенським саламандрам загрожує вимирання, що пов’язане із забрудненням річок, будівництвом гребель та електростанцій, полюванням на них.

5. Скелет гатерії, або туатари Sphenodon punctatus (Gray, 1842)

Гатерія – єдиний представник поширених у давні часи плазунів з ряду Дзьобоголових – тварин, які існують вже майже 200 млн. років. Поширені вони на 13 невеликих скелястих островах у затоці Пленті, хоч раніше траплялися на всій території Нової Зеландії.

Ці тварини сягають довжини одного метра, а їх масивне тіло прикрашене від голови до хвоста гребенем. Ведуть нічний спосіб життя, і виповзають з нір, коли температура повітря спаде до 10оС. З особливостей своєї будови туатари вирізняються добре розвиненим так званим «третім», або тім᾿яним оком, яке серед сучасних рептилій збереглося лише у них. Функції ока не до кінця зрозумілі, але більшість досліджень, стверджують, що воно виступає світлочутливим рецептором і відіграє певну роль у синхронізації добових ритмів організму, а також допомагає в орієнтуванні у просторі. Живуть гатерії близько 100-200 років. Живляться комахами та іншими безхребетними, іноді поїдає яйця птахів, або їхніх пташенят.

Статевозрілими гатерії стають у віці 20 років. Період спаровування припадає на січень. Самці в цей час енергійно захищають свої індивідуальні ділянки. Щоб справити належне враження на суперників і партнерку, вони підіймають гребінь і шипи на спині.Під час бійок самці нерідко завдають один одному серйозних ушкоджень. Через більше ніж пів року, приблизно у жовтні-грудні, самка відкладає в ямку на відкритому місці, яке добре прогрівається сонцем, 6-15 яєць. Вона охороняє кладку від інших самок й стежить, щоб вони не відклали туди свої яйця. Інкубаційний період триває близько 12-15 місяців і є найтривалішим серед усіх плазунів. Ріст і розвиток молоді – також тривалий процес.

Вважається, що перші переселенці з Полінезії, які колись оселилися в Новій Зеландії, полювали на гатерій заради м᾿яса. Проте, на сьогодні ці тварини підлягають охороні.

6. Скелет морської корови Hydrodamalis gigas (Zimmermann, 1780)

Морська, або стеллерова корова – була єдиним видом, з ряду сирен, який проживав у холодних водах. Мешкали ці тварини поблизу у Тихому океані між Камчаткою і Командорськими островами.

Ці тварини були завдовжки 8-10 м і мали вагу до 3,5 тон. Тіло тварини було товстим, валькуватим і закінчувалося широкою горизонтальною хвостовою лопаттю, з вирізкою посередині. Голова, порівняно з розмірами тіла була малою. Тривалість їхнього життя, ймовірно, становила близько 90 років.

Морські корови жили стадами, годуючись переважно на мілководді. Живилися вони морськими водоростями, хоч перевагу надавали морській капусті. Зазвичай, самець, самиця та їхнє маля трималися поруч. Під час годування, морські корови постійно рухали головою й шиєю, як бики, і кожні кілька хвилин висували голову з води, щоб набрати свіжого повітря, при цьому видавали звук подібний до кінського фиркання. За схожість своєї поведінки з коровами на пасовищі вони й отримали свою назву.

Уперше європейці побачили морських корів 6 листопада 1741 року, коли на них натрапила експедиція Вітуса Берінга, а відомий науковець Георг Вільгельм Стеллер описав їх.

Морські корови зовсім не боялися людей, що дуже полегшувало процес полювання на них, заради смачного м᾿яса та необхідних на півночі міцних шкур і жиру. При цьому ареал їхнього поширення знаходився на північному морському шляху до Алеутських островів та Аляски. Тому вони стали продовольчою базою російських промислових експедицій. У зв᾿язку з цим тисячі тварин протягом 27 років були повністю винищені. Остання морська корова вбита на острові Берінга 1768 року, а отже й вид, як біологічна одиниця зник з лиця Землі.

На сьогодні, у світі налічується 27 повних скелетів цієї тварини та понад 550 кісток, які зберігаються у 51 музеї в 42 містах. З цих 27 скелетів, п᾿ять походять із нашого музею: три з них зберігаються в Україні (один у Львові і два в Києві), четвертий у Відні, а п’ятий був переданий до Варшави, але звідти зник. Крім того, неповний скелет морської корови, був переданий нашим музеєм Музею природи Харківського національного університету, де був реставрований і експонується до нині.

7. Череп ремнезуба командорського Mesoplodon stejnegeri True, 1885

Ременезуб командорський або кит Стейнегера – представник родини Дзьоборилових. Поширені ці кити на континентальних схилах і океанічних водах північної частини Тихого океану, від Південної Каліфорнії на північ до моря Берінога, на південь до Японського та південної частини Охотського морів. Це єдиний вид роду, що живе у водах Аляски.

Уперше ременезуб командорський описаний по екземпляру з острова Берінга. Відомо лише 13 знахідок цих тварин у північній частині Тихого океану, з них три на Командорах, одна на островах Прибилова, чотири на півострові Аляска, дві на острові Ванкувер, дві на березі Орегона й у Британській Колумбії, і одна на березі Японського моря, у префектурі Акита.

На даний момент чисельність цього виду не оцінено, проте його не вважають рідкісним. Найчастіше ці тварини трапляються біля Алеутських островів та в Японському морі. Імовірно, що в Японському морі та південній частині Охотського є осіла субпопуляція.

Довжина тіла командорських ремнезубів сягає 5-6 метрів. Живуть вони поодинці, але на скупченнях лососевих риб збираються в групи до трьох особин. Харчується головоногими молюсками та лососевими рибами. Між зануреннями роблять 1-2 вдихи.

На ремнезубів командорських колись полювали Японські риболовні судна. Проте, найбільшою загрозою для них вважають заплутування у риболовні сіти. Як вид, що живе у холодних водах ремнезуб може бути вразливий до наслідків зміни клімату. Потепління океану може призвести до зменшення ареалу виду, оскільки він обирає місця з необхідною температурою води.

8. Мангуст Дибовського Dologale dybowskii

Мангуст Дибовського, або африканський савановий мангуст – відомий по 31 музейному зразку та кільком можливим спостереженням. Ареал поширення виду мабуть обмежується вузьким поясом савано-лісової мозаїки на північ від екватора, зокрема у Центральноафриканській Республіці, Демократичній Республіці Конго, Судані, Уганді. Як відомо, ці тварини населяють густі зарості узбереж озера Альберта, а також гірські лісисті луки. Є припущення, що цей мангуст живе в перехідній області між високими лісами та лісистою саваною, якій характерна менша кількість опадів.

Голова і шия бурувато-чорні, крім того, ніби посипані сивиною й сірувато-білуватим нальотом. Спина, хвіст і кінцівки світліші і мають коричневі плями. Низ червонувато-сірого кольору. Шерсть коротка, на дотик жорстка. На кінцівках відносно великі та міцні кігті. Підошви лап голі.

Живляться мангусти Дибовського – безхребетними, і ймовірно, дрібними ссавцями. Ведуть денний спосіб життя.

Вид не достатньо досліджений. Ймовірні вороги великі хижі птахи та ссавці.

Мангуст Дибовського занесений до Червоної книги МСОП, проте, основні загрози існування виду невідомі. Записаний він у єдиній природоохоронній зоні на північному сході Демократичної Республіки Конго. Незнання біології та вимог до середовища проживання роблять цей вид пріоритетним для вивчення.

Точна копія яйця епіорніса (Aepyornis)

Епіорніс (Aepyornis sp.)

Епіорніс, або слоновий птах – рід вимерлих, не літаючих птахів ряду Епіорнісоподібних, які були ендеміками Мадагаскару та зникли у наш історичний час (у XVII столітті).

Епіорніси були найбільшими птахами, які з вигляду нагадували страусів. Найбільші представники їх сягали 3-5 метрів заввишки та мали вагу до 400 кг. Для епіорнісів характерні важкі, довгі, трипалі задні кінцівки з широкою пласкою цівкою, широкі таз і грудина. Скелет крила сильно редукований, киль відсутній. Ймовірно, вони жили у вологих тропічних лісах. Відомі й залишки їхніх яєць, які сягали 34 см у довжину та мали об᾿єм у 170 разів більший ніж у курячого яйця.

Точна копія яйця епіорніса (Aepyornis)
Точна копія яйця епіорніса (Aepyornis)

Існує чотири теорії причин вимирання епіорнісів: через полювання людини та споживання в їжу їх яєць; через захворювання, які вони перейняли від завезених людиною курей і цесарок; через зміни клімату, або, що найімовірніше, усі три причини діяли у комплексі.

Залишки кісток та яєць епіорнісів, які мають сліди обробки людиною, свідчать, що ці птахи слугували об᾿єктом полювання корінного населення Мадагаскару. Вимиранню, сприяло не тільки пряме переслідування з боку людини, але й інтенсивне винищення тропічних лісів.

10. Пірникоза Тачановського Podiceps Taczanowskii (Berlepsch & Stolzmann, 1894)

Пірникоза Тачановського – ендемік озера Хунін, що знаходиться на центральному нагір᾿ї Перу. Вид знаходиться на межі зникнення, через забруднення озера, популяція його, за даними IUCN 2009 року, становила всього 217 особин.

Це пірникози середніх розмірів, з довжиною тіла близько 35 см і вагою близько 0,4 кг. Забарвлення контрастне: сріблясто-сірий верх і білий низ. Голова чорнувата, на потилиці світлі подовжені пера. Крила помітно вкорочені.

У природному середовищі пірникози Тачановського тримаються невеликими групами. Живляться дрібною рибою та водними безхребетними і їх личинками, за якими пірнають. При небезпеці пірнають, або біжать по воді, розмахуючи крилами. Іноді відриваються на висоту до півметра над водою, але невдовзі опускаються знову, тому справжнім польотом це назвати важко. У період гніздування утворюють невеликі колонії. Гнізда – у заростях водної рослинності, як і у інших пірникіз, плавучі. У кладці два яйця.

Зниження чисельності цього виду викликане забрудненням озера внаслідок гірничодобувної діяльності та екстремальних коливань рівня води у ньому. У меншій мірі воно викликане нестійкими кліматичними умовами, пов᾿язаними Ель Ніньо.

Ігор ШИДЛОВСЬКИЙ
Завідувач Зоологічного музею імені Бенедикта Дибовського Львівського національного університету імені Івана Франка

Напишіть відгук